Категории
Самые читаемые
PochitayKnigi » Фантастика и фэнтези » Научная Фантастика » Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Читать онлайн Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 99 100 101 102 103 104 105 106 107 ... 115
Перейти на страницу:

- I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?

- Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.

- Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...

Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!

Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).

I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.

Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.

Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:

- Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!

Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:

- Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.

I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!

Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!

Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...

- Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.

Знизу повiльно-повiльно (чи то лише здавалося менi так звiдси?) до Ван Луна пiдiймався схилом хтось у скафандрi, - я, звичайно, не могла розiбрати, хто саме. Проте потiм збагнула, що це Вадим Сергiйович: адже Микола Петрович не мiг би так енергiйно злiзати на скелi, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергiйович, вiн пiдiймається не обхiдною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слiдом за ним поспiшає i Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!

Я побачила, що товариш Ван знову впав - i знову трохи пiдвiвся на руках, зiгнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. I вiн уже не йшов далi, а повз на колiнах, спираючись на руки. Вiн уже бiля найкрутiшого мiсця схилу... Що вiн робить? Сидячи на грунтi, притулившись до скелi, вiн знiмає шолом. Що це означає? Навiщо? I майже зразу ж таки я зрозумiла:

"В шоломi дихати вже майже зовсiм нема чим. Ван Лун вирiшив зняти його, бо навiть насичене вуглекислотою повiтря Венери зараз для нього краще, нiж отруєне повiтря в шоломi!"

Ось вiн зняв шолом i безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришiв, якi поспiшали до нього знизу. Вiн слабко махнув рукою i неначе хотiв щось гукнути. Навiщо, навiщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщiй!

Немов почувши мої думки, Ван Лун пiдвiвся на ноги, залишивши шолом бiля скелi. Вiн усе ще хитався, проте почав спускатися назустрiч Вадиму Сергiйовичу. Нi, краще б вiн лишався на мiсцi! Ван не втримався на крутому схилi, змахнув руками i упав. На щастя, вiн не покотився вниз по гострому камiнню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, вiн уже не мiг бiльше рухатися. Йому потрiбне було свiже повiтря, а не вуглекислота Венери, потрiбний був кисень. Вiн лежав нерухомо, голова його звисала набiк. Якщо вiн поворухнеться, - то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергiйовичу, мерщiй! Ван Лун, мабуть, зовсiм задихається! I темнi тiнi пробiгають дедалi частiше, зараз стане темно!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
1 ... 99 100 101 102 103 104 105 106 107 ... 115
Перейти на страницу:
Тут вы можете бесплатно читать книгу Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко.
Комментарии