Сивий Капiтан (на украинском языке) - Владимир Владко

Нарештi слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов'язка чи бинт... Що трапилось?

Хотiлося спати. Олесь знову потихеньку вiдкрив очi. Свiтло вже не здавалося таким слiпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Вiн обдивлявся навколо себе - i все бiльше дивувався.

Справдi, де це вiн? Крихiтна довгаста кiмнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькi каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке лiжко з подушечкою, на якiй ледве вмiщується голова... I ця подушка не звичайна, а надута повiтрям. А над ним, угорi, ще одне лiжко, таке саме вузеньке. Зовсiм наче морська каюта... I як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем...

Навiть вiкна в цiй кiмнатцi теж незвичайнi. Вони не прямокутнi, а овальнi, з товстими рамами i ще товщим склом - помiтно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалi щось крiзь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! I губи сухi-сухi, позапiкалися...

Тiльки тепер Олесь помiтив на столику бiля свого лiжка невеличкий графин з водою i склянку. Ось воно - те, що йому зараз найбiльш потрiбно!

Вiн простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянiшою! А чому ж графин не пiдiймається, хiба вiн такий важкий? А, зрозумiло. I графин, i склянка не просто стояли на столику, а були закрiпленi в пружних пiдставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що вiн потрапив на корабель? Нiчого не можна зрозумiти, навколо самi загадки...

Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освiжаючим присмаком.

"Виходить, я на кораблi", - подумав ще раз Олесь. Вiн витяг i другу руку з-пiд легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, i прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м'який гул. Чи це гудуть, майже непомiтно вiбрують самi стiни?.. Чи, може, то працюють якiсь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на мiсцi.

Ось Олесь вiдчув, як його лiжко гойднулося. Ще раз... ще... Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилi. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втiм, коли так, чому тi хвилi не гойдають бiльше? Адже все навколо знов заспокоїлося i стало так само тихо, тiльки отой невиразний, ледве чутний гул... Нi, нiчого, нiчогiсiнько не можна зрозумiти!

Ну добре, чи не допоможе дiлу, якщо вiн спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалi?..

Легко, майже зовсiм нечутно вiдчинилися дверi. Хлопець рвучко повернув голову.

До кiмнати ввiйшов високий огрядний чоловiк у синьому комбiнезонi. Вiн поглянув на юнака - i на його широкому вилицюватому обличчi засвiтилась посмiшка. Пiд чорною смужкою коротко пiдстрижених вусiв заблищали два рядки мiцних бiлих зубiв. Великi темно-карi очi дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

- Ну, здрастуй, друже,- привiтно мовив незнайомець.- Нарештi ти опритомнiв. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить i спить... Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

- Олесь, - через силу вiдповiв юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в ротi, немовби вiн став набагато бiльший, нiж звичайно.

- Олесь? Дивне iм'я! Ну, нiчого, давай руку!

В цьому чоловiковi в синьому комбiнезонi, який носять звичайно технiки або механiки, в його лагiдному басовитому голосi з щирими дружнiми iнтонацiями було щось таке приємне, що вiдразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, мiцний, i в кiмнатцi вмить стало тiсно, наче вiн заповнив її всю. Але рухався цей чоловiк на диво легко. I широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усмiхнувся.

- Чого смiєшся? - удавано суворо спитав Валенто Клаудо i при цьому зробив таку звiрячу гримасу, що Олесь i зовсiм розсмiявся. - Чого смiєшся? Хiба я такий уже смiшний, що не можна стриматися? Га?

- Нi, ви не смiшний. А дуже симпатичний, - щиро вiдповiв юнак.

- Якщо я справдi симпатичний, тодi називай мене по-товариському, на "ти", як я тебе. Згода?

- Згода, - охоче вiдповiв Олесь.

- Так. Перше дiло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звiдки в тебе таке чудне iм'я? Принаймнi я нiколи ще не чув такого. Хто ти, звiдки?

- Я росiянин. Тому в мене й iм'я таке.

- Що? Росiянин? - вiдверто здивувався Валенто. - А як же ти потрапив сюди? Що за дивна рiч!

- Я їхав поїздом, - непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свiдомостi лежала важка, непрониклива ковдра. - їхав поїздом... - ще непевнiше повторив вiн.

- Та чув уже, що поїздом, - нетерпляче зауважив Валенто. - А звiдки? Куди?

Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звiдки вiн їхав? Куди? Поїзд... це вiн пам'ятає. Поштовх, гуркiт... А що було перед тим? Треба згадати... дуже треба... Хiба ж можна не пам'ятати, звiдки вiн їхав?.. Поїзд... а перед тим - темно, i нiчого не видно, наче все завiшане чорною пеленою... Нема! Нiчого нема перед поїздом, нiчого не було! Ой, як це страшно! Звiдки?.. Куди?..

Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнiшало.

- Не знаю! - з одчаєм вихопилося в Олеся. - Може, додому... Не знаю... нiчого не знаю, не пам'ятаю!

- Не пам'ятаєш? - здивовано повторив Валенто. - Слухай, хлопче...- В його голосi забринiли нотки пiдозрiння.- А ти не брешеш?

- Нi! Клянусь, нi! Я не знаю, що зi мною... Я хочу згадати - i не можу. Повiрте менi, я кажу правду!

I така щирiсть була в словах i голосi юнака, такий сум, так чесно дивилися його свiтло-сiрi, майже прозорi очi, що Валенто тiльки руками розвiв:

- Справдi, нiбито не брешеш... Але, мушу сказати, виходить зовсiм незрозумiла iсторiя... Олесь, росiянин... а як опинився тут - не пам'ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? - раптом пожвавiшав вiн. - В Радянський Союз?

- Мабуть, так, - знову непевно вiдповiв Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, нiби й фiзично боляче. На обличчi його з'явився вираз страждання, вiн зблiд.

- I ти комсомолець? - спитав Валенто.

- Так... А звiдки ви знаєте?

- Не дивно знати, коли в тебе на джемперi комсомольський значок, усмiхнувся Валенто. - Дивно iнше: з якого це часу люди розгулюють по фалангiстськiй Iберiї з комсомольськими значками на джемперi, хоч i пiд пiджаком?..

Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого вiдповiсти... Вiн нiчого не знає, нiчого не пам'ятає...

- Слухай, Олесю, - вiв далi тим часом його спiврозмовник, наче з'ясовуючи щось сам для себе, - ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тодi в тебе є, мабуть, якiсь документи? З нашої благословенної країни жандармерiя так легко не випускає нiкого... та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвiдчення чи перепустка, дозвiл, нарештi? Чи не так?

Олесь кивнув головою.

- А де ж вони тодi? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Нiяких документiв не знайшов. Може, вони десь схованi? Зашитi, чи що?

Олесь все так само безпорадно дивився на нього.