Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Микола Петрович замовк, чекаючи вiдповiдi. Першим вiдгукнувся Вадим Сокiл.
- Але ж те, що ми збираємося здiйснити, Миколо Петровичу, нам так чи iнакше треба зробити? Навiть коли б ми спробували зараз висаджувати скелi, корабель все одно не зможе стартувати з мiжгiр'я, з цiєї кам'яної пастки. Значить, так чи iнакше - мiжгiр'я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я - за рiшучi дiї!
- Гадаю, Вадим правильно сказав, - одiзвався i Ван Лун. - Можна, звiсно, спочатку висадити скелi навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тодi, якщо буде потреба, взятися i за скелi. Моя думка така. Iнакше не можна, пiдкреслю.
- А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, - повернувся академiк Риндiн до Галi Рижко. - Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедицiї, чому ж ви мовчите?
- Вадим Сергiйович i товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, збентежено вiдповiла Галя. Що вона могла додати ще? Хiба тiльки одне, - що їй страшенно хотiлося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втiм, це й без того всi знають...
- Тодi - ухвалено. Завтра вранцi вирiшиться все, - заключив Риндiн. - А зараз - спати, друзi. Ранок ми мусимо зустрiти мiцними i бадьорими, попереду великi випробування!..
Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тiльки одна нiч вiддiляє її вiд вирiшальної подiї? Як зупинити, заспокоїти думки, якi весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мiнливий фiолетовий присмерк глибокого мiжгiр'я, - невже ж i справдi сьогоднi вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає рiчка, - тодi пiслязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рiдну Землю... Батькiвщина, мама, друзi - як хороше! I звичайно ж таки, Галя не помiтила, як охопив її глибокий рiвний сон. Дiвчинi здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очi, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
- Аргонавти Всесвiту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснiдати - i до дiла. Галю, не ховатися пiд ковдру! Пiдйом!
Снiданок Галя їла мовчки i тiльки за обов'язком: ну яка, справдi, може бути їжа, коли ось зараз вирiшуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в iлюмiнатор, на звичнi вже гострi скелi, стрункi цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папоротi. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цiкавiстю вона дивилася в iлюмiнатор тодi, першого дня їх перебування на Венерi. Яким тодi все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цiкавим. А зараз - хоча б уже мерщiй додому, назад, на Землю... додому!
Нарештi, Микола Петрович скомандував:
- По гамаках, друзi! Будемо починати. I прошу прив'язатися так само мiцно, як перед справжнiм стартом. Надходять серйознi i небезпечнi хвилини.
Вiн спинився на мить i потiм додав так м'яко i лагiдно, як мiг говорити тiльки вiн, турботливий старший друг i товариш:
- Зараз - геть усi побоювання. Ми вiримо, твердо вiримо, що все буде гаразд. Iнакше не може бути!
Уважний погляд Миколи Петровича перевiрив, чи все готове в центральнiй каютi, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Вiн iще раз подивився на товаришiв, якi опускали гамаки, задоволено кивнув головою i вийшов до навiгаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, пiдбiгла ще до iлюмiнатора i на хвилинку притиснулася до нього. Нi, не червонолистi пальми, не цикадеї та папороть хотiлося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небi над краєм мiжгiр'я, мiж двома застиглими, наче вартовi, кипарисами, так само, як i ранiше, гордовито майорiв червоний прапор Радянської Батькiвщини, червоний прапор з золотим серпом i молотом!
Пролунав легкий шум. Автоматичний механiзм засував металiчними заслiнками водночас усi iлюмiнатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа свiтився в центрi стелi перед очима принишклих мандрiвникiв.
Скелi, що ясно вирiзнялися на ньому, наче самi повiльно пересувалися, вiдпливали вбiк. Микола Петрович у навiгаторськiй рубцi регулював перископ, повертав його в потрiбному напрямi. I от картина на екранi нарештi завмерла. Галя впiзнала цi могутнi, величезнi скелi. То була верхня частина мiжгiр'я, природна кам'яна гребля, що замикала його. Звiдси мусила ринути вода.
- Увага! Включаю струм! - пролунав у каютi гучний суворий голос Риндiна.
Рiзко задзеленчав сигнальний дзвiнок. Починається! Вибух!
Проте тривожна тиша не порушувалася нiчим. Анi найменшого звуку, нiякого руху... Очi мандрiвникiв не вiдривалися вiд екрана. Галя мимоволi рахувала про себе:
- Раз... два... три...
Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в усi боки, закриваючи небо. I майже одразу серед скель, що розвалювалися, блиснула вода. Ще мить - i скель уже не було. Замiсть них виникла вертикальна свiтло-сiра водяна стiна, вiд одного схилу мiжгiр'я до другого.
Ця стiна спочатку нiби завмерла нерухомо - i потiм цiлою своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовiрно швидко, не зменшуючись у висотi. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало вiд тривожного чекання.
Ось верхня частина водяної стiни, яка досягала у висоту не менш двадцяти-двадцяти п'яти метрiв, наче обвалилася кип'ячим бурхливим водоспадом. Проте не встигла ще ця хвиля водоспаду впасти i до половини стiни, як цiла маса води з новою силою ринула вперед, обвалюючися на скелi i зриваючи їх з мiсця. Здавалося, зараз вона всiєю своєю вагою перекинеться на корабель.
- Ох! - не стримала вигуку Галя.
Потужний удар струсонув астроплан. I зразу-таки на екранi все зникло, згасло в сiрому туманi. Корабель здригнувся, захитався. Його кормова частина трохи пiднялася - i знову впала назад. Новий удар!
Астроплан тремтiв i сiпався. Гумовi троси, на яких висiли гамаки, грубезнi амортизатори розтягувалися i знову скорочувалися. Гамаки виписували в повiтрi нерiвнi кривi. З буфета в стiнi випала i покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи i опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелi.
- Та невже ж не виштовхне його? - прошепотiла Галя.
Пролунав глухий, неприємний скрегiт. Астроплан повiльно зсунувся вперед. Вiн терся боками супертитанового корпусу об скелi, вiн продирався мiж ними, захоплений потужним потоком води. Судорожно, ривками, раз у раз зупиняючись i завмираючи, корабель повз по дну мiжгiр'я. Тепер уже не було поштовхiв ззаду: навпаки, вiдчувалося, як корпус астроплана переборює численнi перепони на своєму шляху.
I раптом корабель зупинився. Глухе скреготiння перетворилося на дивний дзвiнкий гул. Астроплан не посувався далi, вiн уперся в якусь мiцну перепону. Все його металiчне тiло напружено тремтiло, ця вiбрацiя i створювала гул, вiд якого дзвенiло у вухах. I так само вiбрували й дзвенiли всi чисто речi в каютi. Корабель не рухався! Водяний потiк не виштовхнув його, астроплан знову лежав на днi мiжгiр'я, затиснутий скелями.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});