Рiка далеких мандрiв (на украинском языке) - Богдан Сушинский

- Чому обов'язково "перестала б поважати"? - вiдповiла вона, трохи помовчавши. - Ну, злякався... Буває. Коли людина ризикує своїм життям, вона має право вибору: зважитися на ризик чи нi. Я навiть колись читала про це. Але тобi треба було повертатися, правда?

- Iншого шляху не iснує.

- Тому я просто пiдбадьорювала б тебе, i ти поступово, дуже обережно, пройшов би серединою мiстка. Або покликала б когось iз дорослих, щоб перевели.

- I навiть не насмiхалася б?

- Нi, звичайно.

"Невже вона каже правду?" - не повiрив я. I на мить уявив собi, як повелася б Натка, моя однокласниця i сусiдка. О, якби Натка помiтила, що я хоч на мить засумнiвався, стоячи перед цим мiстком!., їй би вистачило цього на два мiсяцi кпинiв i знущань. Вона завжди була впевнена, що тiльки одна знає, ким я повинен стати, як поводитися, про що мрiяти i чим займатися. Моєму товаришевi, Вiкторовi, якого всi ми звемо Вiкошею, це, звичайно, подобається. Йому подобається все, до чого вдається Натка. Вiн її просто обожнює. От тiльки менi байдуже. Останнiм часом оця його запопадливiсть навiть не дратувала мене. Iнша рiч - Iнга. Може, вона тому й подобається, що зовсiм не схожа на Натку?

- Ти не повiрив менi? - мовила тим часом Iнга, бачачи, що я уперто мовчу.

- Та нi, повiрив. Просто незвично якось. Був упевнений, що ти нiколи не пробачила б менi боягузтва.

- I не пробачила б.

- Не розумiю.

- Все залежить вiд того, коли i як це боягузтво проявляється. Навiть не знаю, як тобi це пояснити. От, якби ти не наважився ризикнути, рятуючи когось - тодi звичайно. Одначе й тодi намагалася б зрозумiти тебе, пiдбадьорити. Але не насмiхалася б.

Ми обоє довго мовчали.

- Уперше зустрiчаю таку дiвчину, - нарештi наважуюся сказати те, що думаю, i несмiливо торкаюся пальцями її волосся. Як менi хочеться погладити Iнгу! Ледве стримуюся, щоб не зробити це. А вона, здається, нiчого не помiчає. Або, може, тiльки вдає.

...У селище ми повернули не одразу. Я розповiв Iнзi про хатину в ущелинi по той бiк рiчки i про свої фантазування бiля неї. Але, захопившись розповiддю, знову почав фантазувати. Вiдтак ми повернулися до рiчки i, мандруючи її звивистим берегом, ще довго з'ясовували, що б ми робили, аби вижити у тiй хатинi, прибившись до неї удвох.

15.

До хребта ми доїхали тягачем, водiй якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись iз будови. А далi, кiлометрiв зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовванiли високi кам'янi брили, що здалеку нагадували постатi людей, якi застигли у найвигадливiших позах. Неначе задивилися на ущелину i завмерли вiд подиву, враженi красою навколишнього краєвиду.

Попереду йшов Вiчний Мисливець, за ним Роман, я i Чингiс. А замикав нашу невеличку колону Орест. Усi дорослi були з рушницями. Тiльки ми з Чингiсом iшли без зброї, як славетнi мандрiвники у супроводi охоронцiв.

- Романе, - запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнiв, в якого справдi проглядалися голова, плечi... Одне слово, звичайна людська статура. Тiльки й того, що без рук, та ноги прихованi пiд кам'яним плащем. - Як ти думаєш, хто їх витесував?

- Витесував? - усмiхнувся Роман. - Зливи. На берегах Єнiсею таких химер безлiч. Там можна зустрiти й "орла", що сидить на скелi, i "пораненого оленя" i навiть "лiтаючу тарiлку". Усе залежить вiд фантазiї того, хто милується ними.

- А якути, евени i ми, нанайцi, називаємо їх "кам'яними iдолами", - озирнувся Вiчний Мисливець. - I ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разi нанайськi мисливцi намагалися потрапляти сюди якомога рiдше.

- Чому? - здивувався я. - Адже тут так красиво.

- Красиво, - кивнув Курун. - Але в тайзi нема мiсць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину...

Доказати вiн не встиг. Ми почули грiзний рев i завмерли вiд несподiванки. Незабаром ревище повторилося, i тiльки тодi я побачив на протилежному боцi ущелини ведмедя. Вiн був зовсiм близько. Нас вiддiляло якихось сто метрiв. Ведмiдь пiднявся на заднi лапи i пiшов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.

- Ну, не сердься, - почувся спокiйний голос Вiчного Мисливця. - Пробач, що потурбували. Ми ж тобi не заважаємо. Гуляй собi. I ведмежа твоє нiхто не зачепить.

Роман зiрвав з плеча рушницю, але старий жестом зупинив його.

- Не треба. Стiйте, не рухаючись. Вона побачить, що прийшли з миром, i пiде собi геть.

Ми так i зробили. Хвилин п'ять мовчки дивилися на ведмедицю, що раз по раз зводилася на заднi лапи i грiзно ревла, уже задкуючи вiд нас та пiдштовхуючи до гущавини своє неслухняне ведмежатко.

- А якби вони були по цей бiк? - запитав я, коли ми рушили далi.

- Тодi ми опинилися б по той бiк, - цiлком серйозно вiдповiв Орест. - I взагалi, хлопче, це тайга. Звикай.

Ведмедi вже давно зникли, а я все ще озирався, вражений зустрiччю. Розповiдатиму в школi, що бачив ведмедицю за кiлька метрiв вiд себе, - не повiрять i засмiють.

- Поглянь, - торкнувся мене рукою Чингiс, який досi йшов мовчки. Мене дивує його мовчазнiсть. Вiчно про щось думає, уважно до всього придивляється... Напевне, вiн таки справдi буде хорошим мисливцем.

Так от вiн торкнувся рукою мого плеча i показав у долину, що вiдкривалася мiж двома гiрськими хребтами. Посеред долини, на узвишшi, стояли будiвлi нашого селища. Здавалося, воно зовсiм близько. А праворуч нього виднiлася блакитно-сiра смужка рiчки, що звивалася попiд високими, химерними скелями. Вона огинала Нордан i зникала десь у тайзi. А недобудований багатоповерховий будинок чимось нагадував викинуту на острiв каравелу з розiрваними вiтрилами на потрощених щоглах.

Ми з Чингiсом пiдiйшли до Вiчного Мисливця. Вiн стояв, спершись на рушницю, i замрiяно дивився на ще нечiткi обриси майбутнього мiста. У цiй позi вiн нагадував менi слiдопита, яким бачив його на обкладинцi книжки Фенiмора Купера. Вiн димiв своєю люлькою i мовчав.

- Нам час спускатися, - нагадав йому Чингiс.

Старий здивовано якось глянув на нього i вийняв трубку з рота.

- Постiй ще хвилинку. У тайзi трапляються мiсця, в яких не можна поспiшати. Там треба стояти i добре думати. Ми якраз стоїмо на такому мiсцi. Гляньте лiворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.

- Знайомий, - вiдповiв я. - Уже встигли познайомитися. - I вiдчув, що червонiю. Нiби там, у тайзi, провинився я, а не батько Iнги.

- Отож, її поховано на узвишшi, - стиха повторив Вiчний Мисливець. - Топографом була. В експедицiї, що намiчала трасу БАМу. Вона тяжко захворiла, коли загiн пробивався через перевал Усучалiнь. I врятувати не вдалося. А заповiдала поховати у цiй красивiй долинi.

Кiлька хвилин ми всi мовчки дивилися на вершину узгiр'я, де викладено з камiння невеличку пiрамiду. Єдиний пам'ятник у цих мiсцях. Пам'ятник вiдважнiй жiнцi.

Ми пройшли ще кiлька метрiв i почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собi шлях мiж велетенськими валунами та острiвцями гущавини, кущi якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслiдуючи Чингiса, котрий весь час тримався поруч мене, - до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже передi мною вiдкривався якийсь загадковий, не знаний досi свiт.

16.

Бiля однiєї з брил Вiчний Мисливець зупинився i пiдняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингiсом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхiд у печеру. Перед нами справдi був невеличкий чорний отвiр. Мабуть, тому й печеру, крiм Шаманської, iнодi називали ще й Чорною (так сказав дiд Курун), що отвiр той у схилi ущелини аж вiдсвiчував чорнотою. До нього навiть страшно було пiдступатися.

- Оце вона i є, - наблизився дiд Курун. - А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись iз полювання.

Старий пiдiйшов до почорнiлих закiптюжених каменiв, а ми згуртувалися бiля входу в печеру. Звiдти вiяло холодом i вiльгiстю. А ще - пахло зiпрiлим листям.

Роман увiмкнув лiхтарик i, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промiнь одразу ж ковзнув по чорнiй стiнi, яка поставала за два кроки вiд отвору.

- Оце i вся печера?! - розчаровано вигукнув я.

- Нi, там, праворуч, є прохiд в iншу частину її, - пояснив Вiчний Мисливець. - Але не поспiшайте. Трохи перепочинемо.

Я теж увiмкнув свiй лiхтарик i помiтив, що праворуч справдi вiдкривається прохiд, у який можна протиснутися, тiльки зiгнувшись.

Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стiнi й уважно придивився до неї.

- Та це вона закiптюжена димом. Тiльки дуже давнiм. Напевне, колись тут жили печернi люди.

- I не тiльки печернi. А й тi, кого заганяла сюди доля, - докинув Вiчний Мисливець, пiдходячи до нас. - Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.

- Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених? - запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.

- За моєї пам'ятi - нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.

- Отже, ми - перша експедицiя? - мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.