Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Вісти, які приніс Грищинський, були це потішаючі. Міста більше не існувало. Тисячі людей загинуло. Всі установи були розбомбовані, потяги не ходили. Шукати там наших було б неможливо. Всюди горить, усюди самі руїни.

Батько вирішив, що чекати більше немає рації, і треба їхати далі без Королишиних і без Плечка, який власне мав організувати подорож і про все дбати. Допомога нам була б дуже потрібна, бо багато було всяких справ, що їх треба було б полагодити, а своїх сил не вистачало. Моєму Батькові, наприклад, відомо було, що зовсім недалеко від Пеля живе п. О. Губчак, і з ним він дуже хотів бачитися, але не було можливості його повідомити, що мій Батько поблизу. Не було кого туди послати. Всюди треба було ходити пішки, залізниці були зруйновані, телефони не функціонували.

Мій Батько дуже боявся, як би нам не застряти в Пелі. Хоч до нас ставилися добре, але мій Батько прохав притулку на два дні, а ми вже залишалися довше.

Панна фон Боденгаузен пропонувала Батькові приходити до неї слухати радіо. Наступ американців йшов таким швидким темпом, що мій Батько дуже боявся, що не встигнемо проскочити до Оберстдорфа. Його провідна думка була — за всяку ціну їхати далі.

Він мені постійно казав: «Я так мріяв попасти до Оберстдорфа, я так мрію побачити Маму. Я мушу з нею все обговорити, як нам далі бути. Я страшенно втомився, я мрію відпочити в Оберстдорфі один лише тиждень, а потім знову з подвоєною енергією працювати далі для української справи».

В Пелі кашель Батька майже припинався завдяки дбайливости фрау Глазер і всіх нас. Він був майже знову здоровий. Виглядав зовсім добре. Сил було багато. Завзяття також.

Одного вечора Батько багато говорив про Данила. Казав, як тяжко було не бачити його всі ці шість років. Сказав: «Я так мрію його побачити в скорому часі. Я так хотів передати йому ведення всіх справ Гетьманського Руху. Він має багато якостей, яких я не маю. Він буде кращим організатором. Я хотів би стояти в стороні й йому лише помагати порадами й досвідом».

Балакав про ті плани, які мав для дальшої роботи. Турбувало його дуже, як будуть наступати більшовики. Мав надію, що Берлін буде занятий не більшовиками, а американцями. Взагалі, увесь час і тепер, і раніш казав: «Треба, щоб українці ніколи не забули, що найгірший їх ворог — то є більшовики, і що на жадні компроміси з ними іти не можна; їх можна лише поборювати або від них тікати. Співпраці з ними бути не може».

Розпорошений стан українства і брак серед більшості людей справжньої жертвенності, лицарскості, справжньої ідейності і патріотизму — все це страшенно гнітило мого Батька.

Плани надалі мав широкі. Він забував, що сили одної людини, та ще тої, що несе на своїх плечах такий страшний тягар, обмежені, забував, що має вже немолодий вік. Мав завзяття й незламний дух більше кожіюї молодої людини.

Гнітило його, що мало серед українців людей з широким розмахом, з державницькою думкою, людей чину, людей, на яких можна було б при всіх обставинах покластися. Ми маємо багато прекрасних людей, але у багатьох з них замало внутрішньої дисциплінованості, замало витриманості й витривалості. Ми маємо прекрасну молодь, але вона замало визнає авторитет старших, досвідчених людей. Багато з наших теперішніх політиків не вміють стати вище дрібних особистих амбіцій.

Незважаючи на багато тяжких розчарувань, які переживав за останні роки, міцно вірив у кращу долю українського народу, вірив у самий український народ і хотів йому служити до кінця, не жалкуючи власних сил.

Під час нашого побуту в Меллінгені кілька разів, і тепер знову в Пелі, Батько казав мені: 'Ти знаєш, у мене почуття, що я не доїду до Оберстдорфа, у мене почуття, що я своїх більше не побачу. Передай їм, що я їх всіх там і мою дорогу Оленку, про яку я тепер теж нічого не знаю й за яку я дуже турбуюся, бо вона там сама, страшенно-страшенно люблю, і якби зі мною щось трапилося, скажи їм, що я за них буду молитися. Данило мусить продовжувати моє діло. Я вірю, що він це буде робити. Він буде більш щасливий, ніж я. Я переконаний, що Данило міг би багато для України зробити, але лише в тому випадку, що й українці його будуть підтримувати всіма своїми силами. Коли мене не буде, хай Данило дбає про Мама, але я переконаний, ндо й Гетьманці її не залишать».

Коли я прохала Батька нє казати таких речей, бо ми, хоч може й не скоро, а до Оберстдорфа таки доїдемо, то він, як і в Меллінгені, сказав мені: «Ні, я це почуваю; коли я був перед Різдвом в Оберстдорфі, Мама й Марійка так зі мною прощалися, що, вже тоді відчув, що я їх востаннє бачу. Вони мені дали на дорогу іконку, і я завше маю її з собою».

Але такі сумні думки під час нашої подорожі Батько виказував не часто. Настрій взагалі був бадьорий. Він казав: «Ми будемо їхати етапами, й може, — з перешкодами, але то нічого. Час ію зв'язує нас. Я мушу тільки перебалакати з Мама про пекучі справи до того, як нас відріжуть. Є багато питань, які мусімо спільно вирішити. Ми будемо мати багато всяких труднощів, але Бог'поможе нам все перемогти».

В середу Грищинський та я ходили до Якоти довідуватися, як ходять потяги. По дорозі п. Грищинський балакав з жовнірами, й ми довідалися від них, що всі моторові частини вже виїхали й що сполучитися тепер з кимсь з вищого начальства неможливо. Самі вони нічим нам допомогти не могли б. На залізниці нічого не знали. З Якоти, принаймні ніяких потягів не виходило. Думали урядовці, що П з Плауена також виїхати не можна. Врешті-решт вони сказали, що, на їх думку, єдиною можливістю виїхати в напрямку на південь — то було б через місто Сірау. їм відомо було, що звідти потяги ходять більш-менш регулярно. Сірау від Пеля було в 18 кілометрах віддалі. В цій місцевості ніколи ні від кого не можна було щось довідатися прямо й одержати більш-менш розумної відповіді. Люди всі здавалися неймовірно дурні й нерозвинепі. Так само ніколи не можна було дізнатися, скільки куди кілометрів. Так, наприклад від Пеля до Якоти рахують три кілометри. На стовпі дійсно стоїть три километри, але йдеш, йдеш без кінця — знову стовп і знову стоїть, що до Якоти три кілометри. Або що від Пеля до Якоти три кілометри, а з Якоти до Пеля щось зовсім інше. І так усюди. Місцевість коло Пеля надзвичайно тарна — ліси, горбки, великі лани. Усюди гарнесенькі чистенькі будинки, все було так гарно, чепурно, назовні війна взнаки не далася. Не порівняти з краєвидом коло Меллінгена, де було все так одноманітно, село було таке бідне, брудне й непривітне.

Батько сказав: «Ми мусимо дістатися до залізниці, бо в іншому разі ми ніколи звідси не виїдемо».

В замку Пеля стало страшенно неспокійно. Після того, як розбомбували Плауен, всіх хлопців з їх учителями виселили в якусь стодолу, а на їх місце улаштували військовий шпиталь. Хлопців було 75, а тепер понаїхало більш од 350 людей. Гармидер був великий. Фрау Глазер ще більш розривалася, бо за всім треба було доглядати. Замкова кухня була величезна. Нагадувала собою щось середньовічне. Стіни мали холи метру глибини, стеля підпиралася стовпами й всюди були якісь таємничі закутки. Серед кухні стояла грубка, яка мала такий розмір, що в жодну звичайну кімнату не влізла би взагалі: мабудь, мала метрів три-чотири довжини. В цю кухню умістилося людей би сто. В ній тепер зранку до вечора був натовп. Верховодила там фрау Глазер разом з червонохресними сестрами. Весь дім був повний ранених. Ніде не можна було пройти. Серед всього цього чужого нам люду ми почували себе недобре. Крім того настрій у всіх був дуже нервовий. Ніхто не знав, чим все скінчиться, і як пройдуть над Пелем ті чорні хмари, що всюди збиралися. Серед цього натовпу людей найбільше почувалося, що влада німецька похитнулася. Порядку було мало, і люди вже не боялися кари за вчинки, які раніш були б строго покарані, особливо у військові часи. Майже не ховаючися, люди розкрадали чуже майно. Бідна фрау Глазер, певно, з розпукою дивилася на все те, що робилося в її володіннях. Жовніри господарювали в її шарах майже як у Себе вдома.