Контррозвідка - Андрей Гуляшки

Бай Гроздан, голова кооперативу, бачачи, що під старою покрівлею збирається така поважна компанія, насмілився на рішучий крок і теж приєднався до нас. Цей неперевершений спеціаліст із тютюнової розсади був чудовий співак. Коли

Він затягував ніжні й трохи сумні родопські пісні, навіть Кузман Христофоров підводив очі до стелі і якось винувато і зніяковіло хитав головою.

Тільки начальник, майор Інджов, не приєднувався до нас. Але й він завертав іноді дорогою до корчми, бо його обов'язком було контролювати своїх підлеглих. Похмурий і суворий, як завжди, Інджов сідав на краю лави і вперто мовчав. «Старшина» Марко Крумов підносив йому на дерев'яній таці чарку слив'янки, добряче підсолодженої медом, і справа трохи поліпшувалась. Проте начальник у нас довго не засиджувався, і ми на нього не ображались. Усе-таки начальник.

Отак непомітно, як я вже сказав, минали вільні від роботи години. Я полюбив цих людей, хоч Боян Ічеренський все не помічав мене, а капітан артилерії навідувався у село Ли-кіте, де в амбулаторії господарювала моя колега лікар Начева. Вона любила накидати на плечі резедову шаль... Але в мене все-таки не було підстав ставитися до капітана неприязно тільки через те, що він їздив у Ликіте. Капітан мав мотоцикл, чому б і не їздити?

Рангка регулярно давала високі надої молока, в районі не було ні ящура, ні курячої чуми, кооператори сподівались одержати восени великі прибутки, коли рантом, наче грім серед ясного неба,— ця пригода на Ілязовому подвір'ї. Ми були так збентежені, так вражені. І грім таки вдарив, і саме біля нас: арештували нашого чудового співтрапезника Методія Парашкевова.

Його місце на лаві лишилось вільним.

Ми знову збирались у маленькій кімнатинці, але, мабуть, погрішу проти істини, коли скажу, що нам було весело. Капітан, хоч і не відзначався сентиментальністю, почав зітхати, а Боян Ічеренський став мовчазний, похмурий, як чорна градова хмара. Тільки Кузман Христофоров наче не змінився. В його очах можна було прочитати навіть якусь зловтіху, але він мовчав.

У такому поганому настрої застав нас Авакум Захов. А чому в моїй пам'яті лишилась неприємна згадка про нашу першу зустріч з ним, я зараз розповім.

16

Тільки-но ми сіли обідати — Марко Крумов частував нас яєчнею,— як з боку перехрестя до нас долинув звук автомобільної сирени. Ми прислухались, а Боян Ічеренський раптом підвівся і глянув у вікно.

За столом ми сиділи у повному складі, тобто з нами був і начальник, майор Інджов, який мовчки сьорбав свою медівку. Лише він не звернув уваги на сирену.

— Машина з окружної ради,— сказав Боян Ічеренський і знову сів на місце. Потім додав, відламуючи шматок хліба: — Ця машина й раніше бувала тут. Я запам'ятав її номер.

Бай Гроздан почухав потилицю.

— Мабуть, окружний агроном,— промовив він, і обличчя його враз стало заклопотаним.

Поки ми гадали, хто цей гість, наш «метрдотель» уже голосно запрошував когось у кімнату:

— Просимо, заходьте, будь ласка! І авторитетно розпоряджався:

— Хлопче, неси чемодан сюди, не стій біля дверей!

На порозі з'явилося двоє: одного ми відразу пізнали — це був секретар окружної ради. Другого, тоншого, вищого й молодшого, я бачив уперше. Одягнений у сірий спортивний костюм, з перекинутим через плече бежевим плащем, він здавався досить елегантним. Обличчям, худорляве, суворе і трохи стомлене, приваблювало не красою, як у капітана Калудієва,— його ушляхетнювали особлива, глибока зосередженість і спокій. Одразу впадало в очі, що ліва брова в молодшого чоловіка чорна, а права — руда, ніби підфарбована.

Секретар окружної ради дуже поспішав. Він стоячи випив півкелиха вина, подякував і кількома словами відрекомендував нам гостя. Авакум (секретар назвав його справжнім ім'ям, а втім, це не має значення для розповіді), Авакум Захов — історик, археолог, посланий Академією наук вивчати далеке минуле момчиловського краю, тому він якийсь час житиме в нашому селі.

— Ти ба! — ляснув себе по чолу Гроздан.— Ось чому ми в раді одержали листа з якогось інституту з проханням подавати допомогу такому-то.— Він замислився.— Це було зовсім недавно, день-два тому.

Секретар окружної ради висловив певність, що ми допоможемо Авакумові влаштуватись якнайзручніше, і, оскільки дуже поспішав — його десь чекали,— побажав нам плідної роботи й поїхав. Майор, допивши свою медівку, вийшов провести секретаря.

Сіра машина зникла в напрямі Ликіте.

Боян Ічеренський, якого ми за мовчазною згодою обрали своїм старійшиною, запросив Авакума сісти біля нього, налив йому келих вина і попросив Марка Крумова приготувати гостеві щось поїсти. Потім, як ведеться, почав відрекомендовувати кожного з присутніх ученій людині.

— Це бай Гроздан,— кивнув він у бік голови і добродушно всміхнувся.— Голова кооперативного господарства і батько нашого насущного хліба. Славний чоловік. Той, що біля нього, насуплений, ніби проковтнув цілу торбу слив,— відомий гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Він багато п'є і багато мовчить. Загадковий екземпляр. Тепер слухай уважно! — Він показав головою на капітана.— Не раджу тобі мірятися силою з цим добродієм через любовні справи. Проковтне тебе, мов комаху. Він надто здібний, до того ж артилерист. Закінчив академію і, якщо передчасно не зведе його якась Станка, неодмінно стане генералом. Пробачте мені мою відвертість, капітане, я дуже вас люблю. За ваше здоров'я!

— А чому ви обминули цього хлопця? — спитав Авакум, показуючи на мене. Я почервонів.

— Цього? — Бонн Ічеренський знизав плечима, поблажливо посміхнувся і пояснив: — Коли ти вже нагадав, скажу і про нього. Він увесь на видноті, судіть самі, що він являє собою. Я не маю певної думки.— І вихилив келих.

Авакум теж випив чарку.

— Цей хлопець (я здригнувся і опустив очі: боже мій, він був старший за мене не більш як на п'ять років, а називав мене «хлопцем»!), цей хлопець,— сказав Авакум і подивився у вікно, ніби я був десь на вулиці, а не сидів навпроти нього,— в душі поет, а займається ветеринарією. Мабуть, він ветеринарний лікар, і б'юсь об заклад, добре знає свою справу, незважаючи на свій нахил до поезії. І, здається мені (тут Авакум злегка зітхнув), він закоханий... нещасливо. Але в тім, що він закоханий,— не нещастя. Кохати — добре, навіть тоді, коли дівчина не відповідає взаємністю.

Я ладен був провалитись крізь землю від ніяковості й сорому і дуже розсердився. А капітан Матей Калудієв засміявся голосно і нахабно. Я добре знав, що лікар Начева не запрошувала його до амбулаторії, він сам унадився туди.

Бонн Ічеренський мовчав, здивовано дивлячись на нашого нового знайомого.

— Коли ти встиг так докладно вивчити його біографію? — поцікавився він.

Те, що я став предметом розмови, мене, звичайно, образило, але мені, не знаю чому, стало раптом боляче й сумно.

— Ні, не вивчав,— відповів Авакум.— Я прибув прямо із Смоляна і вперше ступив на момчиловську землю. Якщо я сказав щось слушне про цього хлопця, то це пояснюється насамперед моїм професійним чуттям реставратора. Ви повинні знати, що я не тільки археолог, а й реставратор водночас. Реставрую різні старовинні вазочки, глечики, розбиті на десятки черепків, та інші побутові речі, які ми знаходимо в землі. У Софійському археологічному музеї є дванадцять теракот, поновлених моїми руками. Це вигідна робота, бо добре оплачується. Але потребує вправності і спостережливості. Передусім спостережливості. Отже, моя професія навчила мене бачити найменші деталі. Такою деталлю, наприклад, є очі цього хлопця. Я, реставратор, відразу бачу в них одну особливість: вони дуже чисті й замріяні. Ще одна деталь — він має високе й гладеньке чоло. Ці дві деталі — очі й чоло — примушують мене зробити висновок, що хлопець має нахил до поезії. А те, що він займається ветеринарною практикою, кожен може зрозуміти, досить тільки глянути на ліву кишеню його куртки, звідки виглядає неврологічний молоточок для обстеження великої рогатої худоби. Товариш Христофоров не носить у своїх кишенях такого молоточка, бо не займається ветеринарією. А чому я роблю висновок, що він закоханий і що йому не щастить у коханні? Гляньте на тіні під очима хлопця — це наслідок безсоння. Щось ятрить його серце. Але він не схожий на гультяя. А щасливий і задоволений, цей закоханий спить, мов дитина, має добрий апетит і сон. Правда ж, товаришу капітан? Поки він говорив, Марко Крумов поставив на столі перед ним тарілку з яєчнею і щойно підсмаженою домашньою ковбасою.

— Смачного! — побажав йому Гроздан.

— На брак апетиту не нарікаю,— засміявся Авакум. І, тонко нарізаючи ковбасу, спитав Ічеренського: — Правда ж, я розуміюсь на реставраційних справах?

— Звичайно,— погодився геолог, замислено всміхнувшись.

Авакум лукаво глянув на нього й сказав:

— Але за всяку реставраційну роботу мені платять гроші. Я не звик витрачати час марно й базікати по-пустому. За те, що я намалював портрет вашого товариша, ветеринара, доведеться вам заплатити за мій обід.