Постукай у моє вiкно (на украинском языке) - Анатолий Костецкий

Ранок видався веселим i сонячним, але я не зрадiв цьому. Коли б iшов дощ, граченя лишилось би в нас, а так...

Я встав i поспiшив на кухню, до коробки. З неї чувся стукiт. Певне, граченя вже прокинулось i стрибало по своїй домiвцi. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й iще чорнiшого, анiж учора. Перед ним стояла тарiлка з кашею. Видно було, що граченя вже поснiдало: по всiй коробцi валялися крихти.

- Привiт! - сказав я граченятi.

- Кр-ри-и! - вiдповiло воно раптом i радiсно замахало крилами.

I тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так i є. Крила йому хтось пiдрiзав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!

Годi й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надiї, що граченя буде моїм. Я пустив його на пiдлогу, а сам пiшов до ванної, умився, вдягся, прибрав лiжко та повернувся до кухнi - снiдати.

Вдома знов нiкого не було...

Як менi це надокучало! Майже нiколи не буває вдома батькiв, - такi вони зайнятi. Навiть нi з ким поговорити, коли тобi сумно. Не пiду ж я до Славка о сьомiй ранку! От i сиди собi й сумуй... Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками автобус i метро. А мама вранцi завжди кудись бiжить - то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогоднi пiшла до перукарнi чергу займати. В неї вечiр у школi, й вона мусить бути красивою... Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачiска!

Я звик, що, коли вранцi нема нiкого, мама лишає записку. Ось, до речi, й вона! Ану, погляну...

"ПЕРШЕ: не забудь прибрати лiжко".

Ну от, знов про лiжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю... Що ж там далi? Ага!..

"ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком".

Звiсно, сирок! Можна було й не писати...

"ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник i замикай дверi на обидва замки!"

Щоразу - "обидва замки", наче їх десять! Що там iще?

"ЧЕТВЕРТЕ: будь о третiй вдома - є важлива розмова".

Буду, куди ж я дiнусь! Хiба що зi Славком пройшлися б, так у нього тренування, вiн з першого класу гiмнастикою займається. Ну от, нiби останнє!..

"П'ЯТЕ: ми з татом учора вирiшили - граченя залишається в нас".

Менi аж дух перехопило! Я труснув головою i перечитав останнi слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по бiлому:

"ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС"!

Я пiдскочив трохи не до стелi й заверещав:

- Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно - моє, моє, моє!..

Мабуть, я своїм вереском налякав бiдолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток i навiть не ворушилось.

Я потанцював навколо столу, ще тричi вигукнув "ура!" мамi й татовi й витяг переляканого птаха з його схованки.

- Ти уявляєш, як тобi пощастило! - почав було я, та зразу ж виправився. - Ой, вибач! Не тобi, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти м_i_й, а я - т_в_i_й назавжди! Розумiєш, на-зав-жди!..

I я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, - i лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. I зовсiм не боляче, от анiскiлечки не боляче, а по-дружньому, по-рiдному!

Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за пiвхвилини, i вiн здався менi таким солодким, як нiколи. Тут я поглянув на годинника - i вчасно! Була вже восьма. Я хутко зiбрав портфель, попрощався з граченям, зачинив дверi на о_б_и_д_в_а замки й поспiшив до школи.

На вулицi я раптом пригадав, що не вивчив заданого вiрша, а Тетяна Микитiвна може викликати мене. Я на ходу витяг пiдручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис пiд пахвою, розгорнув книгу на потрiбнiй сторiнцi й прочитав:

Поздняя осень.

Грачи улетели...

Ну й дива, так це ж про гракiв! Я кiлька разiв пробiг очима сторiнку, й вiрш сам собою запам'ятався. I так мiцно, що я не сумнiвався: розбуди мене серед ночi та спитай - зразу ж його прочитаю!

До класу я влетiв разом iз дзвоником.

Захеканий, привiтався зi Славком i важко бухнувся на лаву.

- Ну що, вивчив? - замiсть вiтання поцiкавився Славко.

- Ще й як! - гордо вiдповiв я. - Навiть повторювати не буду.

- Тодi пiднiми руку, я не встиг, - прошепотiв Славко менi на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитiвна.

Все обiйшлось якнайкраще! Таки щастя на свiтi є! В цьому я нарештi переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятiрка за вiрш теж чогось варта. I по-третє, я врятував Славка. Отримай вiн двiйку - i тренер не пустив би його на гiмнастику, поки не виправить. А Славко ж без гiмнастики - як риба без води!..

Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навiть черевики виспiвують, а перехожi всмiхаються тобi, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрiбен!

Зрозумiло, перш за все я потрiбен татовi й мамi. Та одне - бути потрiбним батькам i зовсiм iнше - граченятi. Мамi й татовi я потрiбен, бо я їхнiй син... А граченятi - щоб я п_i_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобi є про кого п_i_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!

Я припустив дужче й уже за кiлька хвилин був коло дому. Тiльки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, i менi стало кепсько. Я уявив, що хазяїн вiдшукався та забрав граченя. I коли я зайду в квартиру, на кухнi стоятиме порожня коробка з-пiд телевiзора.

Наляканий цими думками, я забув про лiфт i майже злетiв на восьмий поверх.

Важко писати об'яви!

- За тобою що, вовки женуться? - спитала мама, вiдкриваючи менi дверi. - У тебе ж є ключi. Чи ти загубив їх?

Нi, не загубив, а просто забув про них.

- Де в_о_н_о?! - гукнув я.

- Хто "воно"? - здивувалася мама. - Граченя!

- Де ж йому бути: сидить i кашу наминає, - посмiхнулась мама, коли зрозумiла причину мого хвилювання. - Мий руки та сiдай обiдати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.

Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя - так розпашiвся! i поспiшив до мами.

- Бач, куди вилiзло! - кивнула мама на карниз. Я глянув на вiкно й побачив, що граченя сидить пiд самiсiнькою стелею i спокiйно чистить своє чорне, аж металеве, пiр'я.

- Привiт! - гукнув я до нього.

Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком i радiсно зойкнуло:

- Кр-ри-и!

На його мовi це, мабуть, означало: "Привiт! Я за тобою скучило".

- Якщо воно так галасуватиме, - невдоволено зауважила мама, - ми всi поглухнемо.

- Мамочко, - запевнив я, - це воно просто за мною скучило. А насправдi воно дуже спокiйне!

- Сiдай, борщ охолоне, - перебила мама й сiла навпроти мене. Отже, - почала вона урочисто, - ми з татом вирiшили...

- Мамочко, люба! - вигукнув я, та мама обiрвала мiй запал:

- Я не скiнчила! Так от, ми його лишаєм, але при однiй умовi: доглядатимеш його ти сам...

Я знов одкрив рота - запевнити, що кращої умови й не придумати, але мама строго пiдняла палець, i я став слухати далi.

- ... I, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження - i...

- Жодного! - не втерпiв-таки я. - Жодного зауваження вiд сьогоднi! Зараз побачиш...

Я вискочив iз-за столу й вибiг у коридор, де стояв мiй портфель.

- Як ти гадаєш, мамо, що це? - гордо простягнув я мамi щоденника.

- Ой! - тiльки й сказала мама, наче не вiрила очам своїм. П'ятiрка! З лiтератури! Дай я тебе поцiлую, дитинко!

Знов - "дитинка"! Але я вдав, нiби не чув, i повис у мами на шиї.

- Отже, домовились, - сказала мама, коли нарештi звiльнилась од моїх обiймiв. - i щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти вiдповiдаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!

Яке хороше слово - "все"! Кращого я, мабуть, i не чув. Зрозумiло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_i_б_е_н граченятi! От тiльки крила... Сказати мамi чи нi?

- Мам, - нерiшуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такi хвилини її краще не турбувати, - послухай, будь ласка!

- Хiба ми не домовились? - озирнулась мама.

- Так, але, знаєш, у граченяти... крила пiдрiзанi.

- То що? - не зрозумiла мама.

- А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!

- Справдi, - здивувалась мама. - Як я не помiтила?! Значить, воно вiд когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн вiдшукається. А ти зроби ось що... - Мама на мить задумалась i закiнчила: - Напиши об'яву та повiсь на параднi дверi. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то вiн живе в нашому будинку. Все!..

Мама, як завжди, мала рацiю!

Я поплентав до своєї кiмнати, взяв ручку, аркуш паперу i сiв писати об'яву.

Писав я майже годину. Треба було добряче помiзкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врештi-решт я написав таке: ---------------------------------------------------------------------

Об'ява

Товаришi громадяни! Вiд кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка. Дякую за увагу! ---------------------------------------------------------------------

Здається, вийшло непогано. Все на мiсцi, як у школi вчили. Навiть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсiм не шукали!). Та над усе менi подобалось: "... вiд кого в_т_е_к_л_о граченя...". Слово "втекло" я навмисно пiдкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя вiд нього в_т_е_к_л_о, i вiн за ним не прийде. Адже з дому тiкають, коли там страшенно погано!..

Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.