Сагайдачний - Андрiй Чайковський
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
- Рушай до города!
- Пане Грицьку! -гукала шляхта. - Владика вас кличе до себе.
Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому нiяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.
- Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию.
- Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашої церкви, а я вiрний син тої церкви.
- Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, мої дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маєш до того повне право. Скiльки тобi лiт?
- Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, - говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.
- Благословення господнє на тебе i твiй увесь рiд, - говорив владика, благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я?
- Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся.
- Сини мої любi, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашої благочестивої вiри i церкви!
Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.
Грицьковi було пильно приїхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав:
- Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милiсть, як спасителя.
Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.
- Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.
- На те вони заслужили, таке воєнне право.
- Не по-християнськи…
- Вони теж не по-християнськи поступали собi.
- А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберiть собi їхню добичу воєнну, та й годi…
- Просьба вашої милостi для мене приказ. - Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: - Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милостi я їм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять київ мусять дiстати, та й годi! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки тої добичi, що кiт наплакав, то голота…
Поїхали далi.
- Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.
- Воно нiчого без божої помочi i божого напучення не робиться,-каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, - але я заздалегiдь розвiдав, що коїться. Нинi вранцi їхав я з моїми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть… Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого - не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'їде владика, хiба ж вони на його повiтання їдуть?.. Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милостi… i все в пору, в божий час склалося.
- Ти, пане-брате, бувалий чоловiк…
- Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт вернув у рiдне село, свої костi тут зложити, коли мене господь покличе.
- Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще пiд суд вiддати. В Самборi ж обов'язує магдебурзьке право…
- Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би їх тi, що їх послали i, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гiльтайства i сваволi…
Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i поїхав передом. Вiн гукав по дорозi:
- Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам бешкету.
Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роїлося вiд усякої збиранини, що тут згуртувалася.
Владича коляска могла лише поволi проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим владичим хрестом благословив народ.
У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з хоругвами.
Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.
Перед церквою стояли школярi церковної школи пiд проводом своїх вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неї не лише дiти тутешнiх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сiл.
Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити благочестивої вiри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.
- Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвської вiри, ви одинока її защита. Наша прадiдна вiра переживає тепер тяжкi часи. Рим напосiвся її знищити. Нашi вельможi цураються її i переходять на латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина її визнавцiв, хлопство, не має своєї волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяєте менi, мої дорогi дiти, що не покинете нашої бiдної матерi, що останетеся їй вiрними до послiдньої хвилi життя, що видержите в благочестi?
- Не обiцяємо, а присягаємо усi на те, - гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими.
- Присягаємо всi! - гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору свої шаблi.
Владика сказав:
- Амiнь! - i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля.
Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ.
- Амiнь! - гукнули всi.
Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одної церкви.
Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.
В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.
Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.
Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.
- Як тебе звуть, люба дитино? - питає владика.
- Марко Жмайло-Кульчицький.
- Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi.
- Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.
- Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого лiцея єзуїтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.
- Чого ж до єзуїтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа братства ставропiгiйського у Львовi… або школа князя Острозького в Острозi… Не всi ще вельможi нас покинули.
- Чував я про це, та не пiд силу менi.
- Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, їх милостi, вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише одежину приладь - i вишли.
Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.
Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.
Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:
- Маєш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи вищої, геть далеко звiдсiля, - поїдеш?
Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:
- Поїхав би, якби поїхав зi мною Петро.
- Хто це Петро? - питає владика.
- Я! - встає такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. - Петро Конашевич.
- Ходи сюди, дитинко.
Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi були напрочуд гарнi.
- Чий ти, синку?
Грицько вiдповiв за нього:
- Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже без Петра. Я їх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як свою дитину.