Кіт і миша - Ґюнтер Ґрасс

XI

Кривулі з листа Мальке стояли у мене перед очима ще протягом двох-трьох наступних днів, які мені треба було протриматися вдома. Моя мати саме перебувала у близьких стосунках з інженером-будівельником з організації Тодта, а можливо, вона все ще готувала страви безсолевої дієти для хворого на шлунок обер-лейтенанта Стіва. Чи не через це він був їй таким відданим? У кожному разі або один, або інший пан, нічого не соромлячись, розгулював по нашій квартирі у стоптаних домашніх капцях мого батька, не розуміючи, наскільки це символічно. А мати, створивши в домі затишок, який нагадував сторінки ілюстрованих часописів, діловито носила з кімнати в кімнату свій траур. Вона вбиралася у все чорне не лише на вулиці, а й удома, курсуючи поміж кухнею і вітальнею. На серванті вибудувала щось на зразок вівтаря на пам'ять мого загиблого брата, куди помістила збільшене до невпізнання паспортне фото брата у формі унтер-офіцера без фуражки, а також у чорній рамці під склом обидва оголошення про смерть із місцевих газет «Форпостен» і «Ноєсте Нахріхтен». По-третє, вона обмотала чорною стрічкою купку листів з польової пошти, по-четверте, притиснула листи залізним хрестом другого ступеня і медаллю за бої в Криму, все це ближче до лівого боку рамки. А праворуч, і це було по-п'яте, поклала братову скрипку і смичок, підсунувши під неї списаний нотний папір, — мій брат пробував писати сонати для скрипки. Мабуть, ці сонати мали створити противагу до його листів з фронту.

І якщо сьогодні мені час від часу бракує мого старшого брата Клауса, якого я майже не знав, то тоді я відчував лише ревність до цього вівтаря, уявляв собі власне фото у такій же чорній рамці і почував себе ображеним. А коли залишався вдома сам і ніяк не міг проігнорувати вівтар, то гриз нігті.

Якогось дня я б точно не витримав і поки обер-лейтенант ніжив на кушетці свій шлунок, а мати готувала йому на кухні вівсянку без солі, я підняв би кулак і потрощив фото, оголошення про смерть, а можливо, і скрипку. Але тут настав день, коли я сам отримав виклик на трудовий фронт і був позбавлений можливості цього ефектного виступу, який запам'ятався б надовго. Ми з моєю матір'ю чудово б усе інсценізували, вона зі своїм сервантом і я зі своєю славнозвісною нерішучістю. Але я вирушив у дорогу із псевдошкіряною валізою, поїхав через Берент до Коніца і протягом трьох місяців мав можливість детально вивчити місцевість Тухлєр Гайде, поміж Оше і Реецом. Вічний вітер і рухомий пісок. Весна ніби на замовлення для ентомологів-любителів. Ялівець під ногами. Кущі і орієнтири: четвертий кущ зліва, за ним картонна мішень — контури двох друзів, у яких треба влучити. Красиві хмари над березами і розгубленими метеликами, які не знали, куди їм летіти. Темно-блискучі і круглі болітця, в яких ми ручними гранатами глушили карасів і коропів. Природа, куди не стрільни. У Тухель було кіно.

Але попри усі берези, хмари і карпів, я можу дозволити собі тільки у загальних рисах описати, ніби намалювати на піску, цей загін трудового фронту з його чотирма бараками у затишному і захищеному ліску, із флагштоком, окопами і клозетом, розташованим позаду навчального корпусу, бо за рік до мене, до Вінтера, Юрґена Купки і Банземера, тут, у цьому кар'єрі, таку ж спецівку і чоботи носив Великий Мальке і в буквальному значенні слова залишив тут усюди своє ім'я: у клозеті без даху, куди зазирали і шаруділи листям гілки кривих сосен, поміж листям дроку, яке закривало дерево стін убиральні, я побачив слово з двох складів, вирізане, а точніше, вишкрябане на сосновій дошці навпроти голої балки, а під ним латиною, але без заокруглень, так, що шрифт нагадував рунічні письмена, був початок улюбленої пісні Мальке «Stabat Mater dolorosa…» Францисканський монах Джакопоне да Тоді міг би тріумфувати, але я через це не міг позбутися Мальке і тут, на трудовому фронті. Бо навіть коли я справляв велику нужду, а позаду мене і піді мною множилися та кишіли хробаками екскременти моїх однолітків, я не мав спокою від Тебе: голосно і завзято повторювався перед моїми очима текст і нагадував про Мальке і Пречисту, і як би я не намагався відволіктися від цієї думки, все було марно.

І при цьому я впевнений, що Мальке аж ніяк не мав наміру жартувати зі мною. Мальке взагалі не вмів жартувати. Часом він намагався. Але все, що б він не робив, до чого б не доторкнувся, що б не вимовив, відразу ж набувало особливого значення і ставало монументальним. У тому числі й слова, врізані у соснову дошку у клозеті трудового фронту, розташованого поміж Оше і Реецом під назвою Тухель-Норд. Тут, поміж звичайними у такому місці сентенціями про особливості травлення, похабними віршиками, грубуватою анатомією, усіма цими більш чи менш дотепними свинствами, які згори донизу були намальовані і вишкрябані на дошці, що закривала клозетову дірку з вулиці і завдяки цим написам здобувала власний голос, переставала бути мовчазною, і тут Мальке переміг своїм текстом усе.

Через те, що Мальке звернувся до мене так промовисто і в такому інтимному місці, я мало не став тоді знову побожним, і якби це трапилося, мене б тепер не мучило сумління за те, що я займаюся досить скромно оплачуваною роботою із соціального забезпечення у Кольпінґгаузі, я б не намагався виявити у Назареті ранній комунізм, а в українських колгоспах пізнє християнство, я був би звільнений від нічних розмов із патером Альбаном, хитромудрих досліджень про те, наскільки богохульство може замінити молитву. Я нарешті міг би вірити, хоча б у щось вірити, не має значення, у що саме, нехай це буде навіть воскресіння плоті. Але коли одного разу я мав наколоти дров для кухні, то просто вирубав улюблену цитату Мальке сокирою із соснової дошки і спалив навіть Твоє ім'я.

Стара притча про ділянку, яку неможливо продати, занадто моральна страшилка і трохи занадто трансцендентна. Бо сліпе свіжовирубане місце промовляло до мене значно голосніше, як до того вишкрябана сентенція. А крім того, пам'ять про Твоє перебування, мабуть, розносилася разом із трісками, бо скрізь у трудовому таборі: на кухні, на сторожовому посту, на складі — розповідали про Тебе найфантастичніші історії, особливо в неділю, коли навіть мухи дохли від нудьги. Це були дуже схожі між собою з незначними відмінностями в сюжеті оди на честь такого собі Мальке, який десь рік тому служив на трудовому фронті у Тухель-Норд і виробляв несамовиті речі. Два водії, шеф-повар і завгосп були свідками цього, бо ніякі службові переміщення їх не торкнулися. І вони навіть не дуже суперечили одне одному, коли розповідали про Мальке приблизно в такому стилі:

— Ну і вигляд був у нього, коли він прибув. Волосся аж до цього місця. Ну що, постригли. Але не помогло: вуха, хоч піну збивай, а горло, Боже, яке горло! Якось навіть… Ну, тоді, як… А коли, наприклад… Але найсмішніше, коли я повіз усю цю свіжу братію в Тухель, повиганяти вош, бо я мушу, як завгосп. Ну і стали всі під душ, і тут я глип, а потім, думаю, ще раз гляну, і кажу собі, стоп, тільки не заздрити, бо ця його штука, як весло, точно кажу, я такого ще не бачив. Ну, думаю собі, як цей апарат підніметься, то ого-го-го. Ну і що ви думаєте, він тою своєю штукою таки обробив бабу обер-фельдмайстера, таку міцненьку, років сорок, і спереду, і ззаду, бо той придурок обер-фельдмайстер, його потім у Францію перевели, сам собі винен, бо ідіот, сам привів його до себе додому, захотілося йому, бач, клітку для кроликів зробити. То його дім, другий зліва у поселенні для начальства. Мальке, як того хлопця звали, не хотів попервах. Без скандалу, спокійно, навіть устав цитував. Але шеф його відправив одуматися, на два дні до параші, качати мед. Там він уже злякався. Я сам його мив городнім шлангом, але завжди здалеку, бо його навіть до рукомийника не підпускали. Ну, він і здався, розібрав пару ящиків на дошки, взяв інструменти і вперед, але які там кролики! Старій, бач, сподобалося, і вона через тиждень знову його кличе для роботи в саду, і бідолаха вдосвіта з самого ранку бігом, а на перекличку вже вертався. Аж коли шеф побачив, що клітка для кроликів і досі не готова, то його осінило. Не знаю, може, він їх застав десь раком, чи на кухонному столі, чи в ліжку, як тато з мамою, але, як побачив ту штуку Мальке, мову йому відняло, ні слова нікому, і почав посилати Мальке то туди, то сюди, в Оліву, Оксгьофт, запчастини там привезти, чи що інше, тільки щоб того бугая з його причандаллям десь подалі сплавити. Бо шефова не давала йому проходу, чого і куди, чухалося їй, видать. У канцелярії кажуть, вони досі одне одному листи пишуть. Може, справа була серйозніша, ніж просто той-во-во. У таких речах ніколи не знаєш. Той Мальке сам-один знайшов підземний партизанський склад біля Ґросс-Біслау, на моїх очах усе. Теж нічо така історія. Там був ставок, нормальний, нічого такого, як всюди. А у нас були трохи навчання, а трохи патруль на тій місцевості, лежимо десь півгодини біля тої калюжі, а Мальке глип і глип, а потім каже — щось тут не те, треба глянути. Унтер-фельдмайстер, я вже забув, як там його звали, рже, — ну давай, давай, каже, ми теж у сміх. А Мальке скинув із себе все і шусть у той ставок. І що я вам скажу. Чотири рази упірнув і на тобі — не так і глибоко, сантиметрів п'ятдесят під водою, вхід до бункера, супер-модернове все, гідравлічна система спуску, все, що хочеш. Ми чотири грузовики звідти вивезли, і шефу прийшлося перед усіма його хвалити. Навіть представив Мальке на орден, не подивився, що той його стару той-во-во. Орден послали йому вже на фронт. Він хотів у танкові, не знаю, чи взяли.