Черниговка. Исторические портреты - Николай Костомаров
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Обе в единый миг испустили пронзительные крики. Обе кинулись одна к другой на шею.
– Мамочко! – воскликнула Ганна.
– Доненько! – произнесла мать и начала обцеловывать дочь, прилегая головою то к тому, то к другому плечу ее. Отец что-то работал в саду; наймичка, все та же, которая жила у Кусов и прежде, услыхала радостные крики из своей рабочей хаты, прибежала в светлицу, увидевши Ганну, всплеснула руками и побежала куда-то. Она дала знать отцу; тот прибежал вместе с наймитом – тем самым, которого когда-то, в день бракосочетания Ганны, Кусиха хотела посылать за музыкою. Мать и дочь продолжали целоваться и обниматься; слышались только вздохи и короткие восклицания. Кус первый заговорил, обращая взоры к иконам:
– Господи милостивий! Як же ти зо мною, грішним, милосерд єси, що сподобив мене на схилку віку мого любу мою дитину побачити. Тепер, Господи, аще рачиш мене і до себе прийняти, нехай твоя воля стане! Бо вже на сім світі ліпшого мені нічого не зостанеться чекати. Як то чудно ти, праведний і милостивий Господи, нас і караєш, і милуєш.
Он схватил Ганну за голову, целовал ее долго, прижимая к своей груди, и разливался слезами.
Подошла затем наймичка и наймит, целовались и здоровались с Ганной. Оба они привыкли к дому Кусов за многие годы, стали уже как бы членами их семьи и горячо принимали к сердцу судьбу своих хозяев. И они плакали, целуясь с нежданно явившеюся хозяйскою дочкою.
Утомленная от излияний любви, Ганна села на лавку. Кусиха, сама не зная зачем, пошла к шкафу и стала искать, сама не зная чего; это делалось по привычке малороссийской натуры: если ей на душе очень весело, то первое побуждение у ней является – поить и кормить все окружающее. По тому же народному побуждению наймичка пошла в чулан, взяла там складень с медом и внесла в светлицу, а потом попросила у хозяйки: не даст ли ей ключей от погреба «наточить» наливки, – и Кусиха машинально отдала ей ключи.
– Дочко! Серденько! Розкажи, що з тобою діялось? Куди і як ти од нас пропала? Де була? Як жива зосталась і як до нас вернулась? Ох, Боже наш, Боже! Як же то ми з батьком помучилися за тобою, Ганно, – говорила Кусиха.
– Мамочко! Таточко! – произнесла Ганна. – Простіть мене, коли в чім я проти вас согрішила! Бо запевне грішниця я була велика, що Господь послав на мене таке лихо!
– Кажи, кажи! – повторили отец и мать. Наймичка и наймит, стоя поодаль, напрягли внимание.
Ганна начала повесть своих бед. Рассказ о бесстыдном и злодейском поступке воеводы произвел на сидевшего близ Ганны отца такое впечатление, что он вскочил с места, затрясся всем телом, лицо его побагровело; он ударил кулаком по столу, потом залился горючими слезами. Заволновалось в нем разом растерзанное чувство родителя и уязвленное достоинство человека. Успокоившись немного, он произнес:
– Бідна наша головонька! Нещаслива наших людей доленька!
Рассказ о том, как Ганну привезли в подмосковную вотчину и там насильно венчали с холопом, призвел опять взрыв негодования и бешенства у раздраженного отца.
– О, єретичі сини! Куди вони затягли нас, бідних! – воскликнул он, и нельзя было сразу понять, о ком говорит он.
Когда же, рассказывая все по порядку, дошла она до того, как, убежавши от Чоглокова, пришла она к Дорошенку и тот оказал к ней некоторое внимание, Кус сделал такое замечание:
– Єдине свій чоловік найшовся на чужій стороні при лихій годині! Сам нещасливий, а споглянув на чужу нещасливу долю. Дай, Боже, йому щастя-здоров’я! Якби його там не було, до кого б вона утекла, до кого б вона прихилилась між чужими людьми-ворогами!
Ганна все рассказала, что знала и слышала, как дьяки обобрали ее злодея Чоглокова.
– Тільки всього! – произнес отец. – Покарали ж!
– Мало йому буде – спалить його на вуглях або живцем шкуру з його злупить! Усе б ще не по заслузі йому було, – сказала Кусиха, находившаяся под влиянием рассказа Ганны в сильном озлоблении, хотя по своей природе вовсе не была способна делать чего-нибудь похожего на то, что говорила.
Ганна сказала, что перед отъездом ее из Москвы Дорошенко сообщил ей о новом браке с другою Молявки-Многопеняжного. При этом Ганна заплакала и закрыла лицо руками. Отец нахмурился и повесил голову. Кусиха начала укорять старую Молявчиху, говорила, что все это она так подстроила, научила своего сына оставить в беде и забыть свою пропавшую жену.
– Бог знає, – заметил Кус, – може, і не стара; може, сам молодий якось провідав, що його жінка з іншим повінчана. Аже ж: як би пак його з другою повінчали, коли б не знали певне, що перша його жінка сама вже повінчана з іншим?
– Я його не виновачу, – сказала Ганна. – Запевне, йому довели, як на долоні, що я з іншим повінчана, і він те ж ізробив. Чим він винен? Моя доля нещаслива винна.
И она снова разразилась рыданьями.
– Авжеж! – говорила раздраженная Кусиха. – Щоб його душа так пролилась уся, як отсе через його ллються сльози моєї дитини!
– Баба, як єсть баба! – сказал Кус. – Сама не знає, на кого сердиться. Правду повідать – чи винен він, чи ні, того не знаю, а коли винен, то все-таки менш од усіх!
– А хіба вона чим винна проти його! – сказала Кусиха.
– Тато правдивіший! – сказала Ганна. – Ні в чім, ні в чім він не винен. Дай, Боже, йому доброго здоров’я і щастя з іншою, аби тільки вона його щирим серцем так любила, як я. Не судив нам Бог укупі жити; а я йому не те що нічого злого не жадаю, а рада б ще хоч яке лихо перебути, аби йому добре було!
– Випила ти добрий ківш лиха, дочко! – сказала Кусиха. – Не дай, Боже, куштовать його за таке паскудне, що одвернулось од тебе і наплювало на тебе!
Кус сказал:
– Я бачу, сей молодець дуже задатний, зумів собі стежку протоптати. З простого рядовика – нашого брата – піднісся у панство, сотником зразу став! Да зась! Зазнавсь, мабуть, скоро. Скинули, кажуть.
– І я чула, – сказала Ганна, – скинули, і Дорошенків брат – сотником у Сосниці.
– Єму сількісь! З багатою панною оженився, з Бутримовною. Се люди багаті, – заметил Кус.
– Буває, тату, що з бідною приятнійше шматок житнього хліба гризти, ніж з багатою смачний обід обідати і дорогі напитки вживати. Минуй його, Боже, недобра доля! – сказала Ганна.
– Так як же се? – заметала Кусиха. – Ганна йому жінка була, а тепер уже що ж вона: не жінка йому стала, чи як?
– Я йому жінкою і зосталась, – сказала Ганна. – У мене лист єсть од патріарха, з його Приказу даний: те вінчання, що на мене в Московщині силоміць наложили, не уважать за вінчання, а мене щитать за жінку Молявці-Многопіняжному. Так патріарх присудив.
– Отсе у Молявки дві жінки разом буде, чи що? – спрашивала Кусиха. – Сього по нашому хрещеному звичаю не можно. Яка-небудь да одна йому жінка повинна бути: або ти, обо та, друга!
– Або ні та, ні друга! – сказал Кус. – По моєму розгляду – так. Хоч не винен він, що з двома побрався, а вже як перша жінка знайшлась, так не треба завдавати жалю ні тій, ні другій, і не жити б йому ні з першою, ні з другою, а уйти у монастир Богові слуговати.
– А я ще раз кажу, – сказала Ганна, – нехай живе в щасті-здоров’ї з тією, котра його полюбила без мене. Ні в чім він проти мене не согрішив, ні я проти його. Я по вік свій турбовати його нічим не стану. Аже ж ви, тату і мамо, не проженете мене з своєї домівки! З вами укупі житиму, вам годитиму, вам слугуватиму, старощів ваших доглядатиму, за вас, тату і мамо, щодня й вечір, вставаючи і лягаючи, Бога благатиму. От так увесь вік свій коротатиму!
– Дитино люба, – сказала Кусиха, – ти ще молоденька! Може, Бог, коли милосердіє єго буде, нагородить тебе за все те лихо, що одбула єси неповинно. Може, Бог пошле тобі дружину!
– А як я маю з тією дружиною зійтися? – сказала Ганна. – Хіба я її шукатиму?
– Не ти, доню, її шукатимеш, а вона тебе знайде, – сказала Кусиха. – Ще ти хороша, доненько моя: хоч і спала з виду од того палючого лиха, а ще не зовсім зниділа.
– Не знаю, – сказала Ганна, – того, що буде попереду. Не знаю – і вигадувать про те не стану, і зарікатись не буду. Одно тільки знаю: не піду я ні за кого такого, що мене щиро не полюбить і котрого я сама не полюблю. Отеє я знаю. А що дальш зо мною станеться і яку Бог долю мені судить, про те не знаю і думать про те не хочу.
– Се розумне слово, дочко! – сказал Кус. – Не маємо про пришле гадати. Треба жить, як набіжить, та й годі. Слава милосердому Богові: ти у нас одна, а у нас худобонька, хвалить Бога, єсть: хоч ми не дуже багаті, а все-таки нужди не знаємо. Усе наше – твоє. Коли очі наші закриються, нікому ж воно все зостанеться, як тільки тобі.
После этого разговора начался семейный обед. Все подпили наливки. Кус вынул булыную серебряную стопу, которая была подарена одним значным войсковым товарищем еще на свадьбе Куса с Кусихою. Наливши ее до верха смородиновкою, Кус поднял стопу вверх и произнес:
– Подай, Боже, доброго здоров’я і щасливого віку доживання славному тогобочному гетьманові Петрові Дорошенку за те, що нашу дитину ласкаво прийняв на чужій стороні між чужими лихими людьми, нашими ворогами! Аще же в чім согрішив перед Богом, пошли йому, Господи, час покаяття і прости його по великому твоєму милосердію!