Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Хочеш, вашмосць, нас покинути?

- Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парi i розвiй тiла. Одно другого не смiє на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться, а вiн вже припиняється, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя мiсiя скiнчена.

- Але, не дай Боже того, я би вмерла, - роби, як знаєш. Вашмосць розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка.

За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало її душу. В її очах Петро вирiс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала.

Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на своєму, доп'яв того, чого хотiв. Був вдоволений з своєї сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до своєї волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я їм заграю".

Панна Зося вижидала Петра в сiнях.

- Пане Конашевичу, ви вмiєте чудес доказувати.

- Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.

"Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою голiвку, коли б ще тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кiнцi моєї мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами".

За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала i припрошувала їсти, чого до тепер нiколи не було.

- Мої любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра будемо їсти ми три разом окремо.

Пан Аксак подивився на жiнку. Вона притакнула головою:

- Я доперва нинi довiдалася, що пан Конашевич також i лiкар.

- Я не хочу тим моїм знанням користуватись, i я буду радий, коли про це нiхто не буде знати.

Пан Аксак не мiг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював жiнку на всi лади i не довiв дiла до путнього кiнця, не покопав її упрямостi. А цей чоловiк доказав цього за кiлька хвилин розмови.

VIII

На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примiстили з хлопцями разом в однiй кiмнатi. Охмiстр стався вже не потрiбний i пiшов на ласкавий хлiб. Антошко усiм услугував i приносив харч з кухнi. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно промiняв панськi вибагливi страви на борщ, вареники, голубцi, кашу.

Але хлопцi були з цього дуже радi. Їм це подобалося, що не треба при обiдi в'язатися рiзними церемонiями приличностi, доброго виховання, про якi їм морочив навчений охмiстр.

Конашевич завiв новий порядок вставання рано, миття, снiданку, обiду, далеких прогулянок i дбав про те, щоб хлопцi сiдали до їди голоднi.

Життя пiшло новим ладом. Вельможна панi придивлялася пильно усьому тому, заходила до їх кiмнати, майже щодня мiряла їх личка, чи не потовстiли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усмiхалася до нього, задержувала його руку довше в своїй. А все те з вдячностi за таке щире пiклування її дiточками.

Петро добився у домi Аксака такого значення, що усiм кермував пiсля своєї вподоби, а нiхто цього не змiркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тiм усi пiдсудки та урядники канцелярiї. Вiн був для всiх повагою i тепер, коли його значення через службу й урядникiв рознеслось по городi, стали всi забiгати у нього ласки. До нього стали заходити люде з рiзними справами та просити, щоб за їх дiло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з рiзними людьми i багато людям помагав, особливо київським мiщанам. Iмення Конашевича стало звiсне в цiлому Києвi. Його звали прямо: козаком Петром.

Дiзнався про те i о. архiмандрит i дуже з того зрадiв. Конашевич мусив йому оповiсти, яким чином виробив собi значення i заволодiв Аксаками так непомiтно, що вони самi цього не помiтили.

- Славно, мiй дорогий земляче, хай тобi Господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина стає сiллю українського народу. Тепер ти сам зрозумiв, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш приєднати його, прив'язати крiпко до церкви i до народу. Вiн має мiж православними вельможами велике значення, i за ним пiде багато других, котрим благочестя байдуже i вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми їх, певно, з блудної стежки завернемо. Держи Аксака крiпко. Та хоч би мiж цими панами не було великих ревнителiв, то вони нам допоможуть матерiально, дадуть грошi на нашi цiлi, а у Варшавi на сеймi за нами постоять. Вони не вiд одної бiди та пониження заслонять нас своєю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксаковi сини, котрих ти вчиш. За примiром Аксака пiдуть iншi, прийматимуть за вчителiв наших православних людей, тодi на єзуїтський лiцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, виховаємо своїх вчителiв, тодi, може, нам поталанить позасновувати свої православнi лiцеї. Тепер ти розумiєш мою цiль, мою iдею, тож помагай менi.

Конашевич, запевнивши своє становисько в Аксакiв, iшов смiливiше до намiченої цiлi, а iменно - перетягти Аксакiв вiд панiв до народу, а так само його дiтей виховати на вiрних синiв свого народу.

Хлопцям став вiн тепер оповiдати дивнi дива про козакiв, звiдкiля вони взялись i чого вони хочуть, до чого йдуть, про їх походи, терпiння, про оборону України, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани їх не зупиняли, на що завели унiю.

Хлопцi пильно слухали i цiлою дитячою душею стали по сторонi козацтва та того бiдного, через панiв мученого народу, що мусить усе покидати та втiкати мiж козацтво. В їх молодих головах прошибала думка, що, як лише пiдростуть, непремiнно пiдуть на Запорожжя i там зробляться славними.

Та раз з того, що чули вiд Конашевича про гнiт народу вiд панiв, виговорилися перед батьком:

- Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед Богом усi люде рiвнi.

- Як то не дають жити?

- А от, роблять хлопами як волами, не дають їм до козакiв йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороняє весь край вiд татарських набiгiв. Хай би козаки жили собi так, як їм подобається.

Аксак аж задеревiв, почувши таке вiд свого малого сина. Таж вiн, український вельможа, робив з своїми пiдданцями так само, як i другi пани. Вiн теж радiв з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавiльство.

- Хто тобi таке наговорив, моя дитино?

- Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду i нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий грiх.

Аксак непотрiбно питав, вiд кого дiти таке чули, бо вiн добре тямив, що нiхто iнший не мав приступу до його дiтей.

Вiн дуже налякався i пiшов зараз до жiнки, щоби її оповiстити про ту небезпеку, яка дiтям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панiв,

До кiмнати жiнки прийшов схвильований i зачав вiд того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповiв вiдтак все, що чув вiд дитини.

Вiн думав, що жiнка безумовно згодиться з його думкою, бо вона вiдразу боялася того i не хотiла Конашевича за вчителя. Вельможна панi, вислухавши усе, заговорила так:

- Ти береш рiч дуже гаряче i непотрiбно хвилюєшся. Ми не знаємо, в якiй цiлi Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкiнцi мав їм сказати, що неправду говорити - то грiх. Я не бачу найменшої причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже їх кiлькох, та лиш вiчнi жалоби, клопоти, плачi. А тепер дiти вчаться гарно, вчителя люблять i слухають, а як виглядають? Не минуло ще два мiсяцi, як позаводив у домi тi новостi з простими стравами, а яка змiна. Хлопцi виглядають, як саме здоров'я. Рум'янi, мов яблучка, здоровi, пiдкови з-пiд очей пропали, сплять добре, болiв голови нема i гарно вчаться. Ти забув те латинське новорiчне повiншування? Прошу, це за пiвроку. А чи котрий болван з попереднiх вчителiв звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер єзуїт? - Аксакова говорила про своїх дiток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закiнчила: - Я на це нiколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловiка позбутися.

- Та ти подумай, вiн говорив про запорожцiв, про гнiт панiв над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими iдеями в дитинствi пересякнуть?

- На запорожцiв стала я дивитися iншими очима, вiдколи пiзнала пана Конашевича. Вiн теж жив на Сiчi козаком, а дивись, який вiн вчений, розумний i як мiж нами гарно ведеться, начеб уродився i вирiс на панських покоях. Вже на Сiчi не мусить бути таке дикарство, коли чоловiк з вищою освiтою мiг там жити. Та не лише вiн один. Скiльки-то князiв та панiв мiж козаками побувало?

Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля така перемiна? А вже як жiнка противиться тому i хоче, щоб Конашевич остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував йому дiтей, бо вiн собi цього не бажає.

Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра - нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала.

Аксак вибирався до своєї економiї близ Києва i запросив з собою Петра.