Голодна воля - Панас Мирний

- Здорова! - перервав він перший мовчання.

- Здоров! - одказала вона.

- Ти, здається, та дівка, що недавно прибула сюди?

- Я.

- Мотря?

- Мотря. І знову обоє помовкли.

- Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?

І він вказав пальцем.

- Хай гуляють.

- А ти це плакала? Вона похнюпилась.

- Граєшся листячком?

Вона зразу вишвирнула лист з приполу.

- І нащо? - спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов німа, сиділа.

- А гарна осінь, - не скоро почав він знову.- Ще такого теплого та хорошого дня і не було.

- Гарна, коли є кому гарно, - зітхнувши, одка-зала вона.

- А тобі хіба погано?

- А чим мені гарно? - спитала вона, блякнувши чорними очима.

- Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.

Вона прикро обдивилася свій одяг.

- Наряджено!..- тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала додолу.

Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив, як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.- Вона плаче… плаче, - вертілося у його в голові, в очах, у серці.

- Ну й чого?! - якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.- Годі, перестань! - казав він далі, опускаючись коло неї.- Слізьми не поможеш горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре. Не ти перша, не ти послідня… Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає, та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемся її - оділлються наші сльози комусь другому!

Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.

- От бач, так і краще! - казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.

- Ох, коли б хто знав, як мені важко! - сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.

- Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.

- А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг… та оглянуся кругом себе…- Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.

- Терпи козак-отаманом будеш!-опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.

- Здається, я тебе бачила десь, - глянувши ва його, сказала вона.- Десь чула твій голос.

- Де бачила? Як приїхала - бачила.

- То ти казав батькові, що задавив би мене.

- Казав! - вимовив він, махнувши безнадійно рукою.

- А в тебе рідні е? - помовчавши, спитала вона.

- Нема.

- Нікого?

- Нікого…

- Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?

- Нікого. Та й нащо?

- Хіба так краще?

- Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.

- Добре вам. Нам так не можна.

- Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?

- Правда твоя, - подумавши, сказала вона.- Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські.

- То люди-собаки так завели, - гірко одказав він.

- Люди? що ж тим людям робити?

- Що робити? Бити, давити пакосників, - он що робити.

- Чому ж їх не б'ють? не давлять? - одно допитується вона.

- Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звиклься з тим ярмом.

- А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?

- Що роблять? Тікають більше.

- Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.

- Мандрівочка - наша тіточка! - одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:

- Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.

- Куди ти? - спитав він.

- Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди…- і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.

- Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.

- Я ходила аж до купальні. Там так гарно, - казала вона…- Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.

- Ходімо і ми.

- Ходімо.

І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.

Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину - сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.

Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, - не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.

Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.

Одна Мотря покірно в стороні ішла собі, похнюпившись.

- Чего ты, милашка, такая скучная? - підійшовши до неї і вщипнувши за білу круглу щічку, спитався її пан.

Мотря повними суму очима дивилася на пана.

- То вона ще не розгулялася. Позвольте, барин, нам її прогонити, - весело мовлять до його Анютка та Хівря.

- Прогоните, прогоните!-усміхаючись, сказав він. Дві здоровенні дівки, ухопивши її за руки, помчали поперед себе. Мотря бігла, спотикалася, боялася упасти.

Пан стояв, плескав у долошки і реготався. На той час саме Василь виткнувся з-за куща. Побачивши пана, він скинув шапку і вклонився. Панове лице зразу почервоніло, а очі покосились.

- Ты чего здесь?

- Ходив, барин, на купальню подивитись.

- Твоє место в конюшне. Ступай! - грізно сказав він і одвернувся.

Василь тілько скрутнув головою та заскрипів зубами. Він чув там нанизу крик Мотрі… У його очах блискавки засвітили і, тілько побачивши, що за Мот-рею ганяються дві дівки, він заспокоївся. "Граються", - подумав він і похилив у двір.

День був гарний, а ніч випала ще краща. Висипали зорі по небі, зійшов місяць, повний, здоровий, як діжа. Нема тієї сонячної спеки. Легенький морозець оббива лист з дерева, устилає траву срібним інеєм. Василь ще не перебрався з свого літнього захисту у хату - під сіряком саме добре спалося. Він ліг зарані, та сон не впокоював його. Крізь щілини пробивався місячний промінь у його темну конурку, мережав ясними поясами його постіль і долівку.

Думки снували у його голові. Він роздумував об своїм гіркім житті: "Сам мучишся і бачиш, як другі мучаться. І як то довго воля забарилася. Де вона застряла? Коли б воля, одружився б він на Мотрі, вона така добра дівчина, і зажив би. А то яке його життя буде? Та чи і віддасть лиш пан її йому? А вкрасти та на вільні степи, - подумав він та аж усміхнувся.- А справді вкрасти. То ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам собі дав волю. Та чи схоче то вона? А чому ж не схоче? Он мучиться як, ще б не схотіла", - і він схопився з постелі, накинув на себе сірячину і вийшов надвір. Тихо, ясно. На чорному дворі все спить, і собаки навіть позалазили в свої конури, А в горницях, там на горі, де дівчата, - ще й досі "світиться. А що, як піти в садок: звідти видніше до їх, як підгледіти, що вони роблять? Чи й Мотря між ними?- І Василь мерщій покрався в садок. Крадучись, про' брався він гущавиною вишень і вийшов якраз проти цвітника. Місяць, піднявшись угору, прямо лив світ на галерею, де щось, склонившись на решотку, стояло. Бистрий погляд Василя зразу пізнав Мотрю, і він тінню направився ближче.

- Мотрушко! - тихо окликнув він її. Мотря стрепенулась, підвела голову, подивилась кругом і тихо зійшла з галереї. Уся в білому і облита місячним білим світлом, вона, наче причуда, колихалась поміж високими кущами квіток, подаючись до його.

- Чого тобі? - тихо спитала вона, наблизившись до його.

- Ти вже спати зібралась… А мені не спиться…- глухо одказав він.

- Наші всі вже полягали. Мені душно у хаті, я і вийшла прохолодитись. Ходімо, походимо.

Вона була в одній сорочці та в білій спідниці. Чорні коси хмелем порозсипалися по її круглих плечах.

- Ти змерзнеш, прохолодишся.

- Мені душно, ходімо.

- А як тебе кинуться?

- Хай собі! - і вона пішла вперед. Він за нею.

- То ви гралися сьогодні вдень, що тя так кричала?

- Заманулося ж старому чортові… нічого робити…- і вона сплюнула.

- Знаєш, що я надумав овр, Мотре? - пройшовши трохи мовчки, спитав він.

- А що?

- Утечемо відсіль., - Куди? - і вона стрепенулась, наче мороз пробіг по їй.