Сивий Капiтан (на украинском языке) - Владимир Владко

- Що ж, можливо, ти й маєш рацiю, - погодився по паузi Валенто. - Але ж i я хочу щось робити, а не сидiти отак, склавши руки, поки ми проминемо прибережну смугу. Та й пiсля того до острова Тарквенiдо ще буде не близько... Ех! - важко зiтхнув вiн. - Хоч би вже проскочили, на душi б полегшало!..

Хоч би проскочили... Олесь добре розумiв побоювання свого друга: адже Валенто Клаудо розповiв йому i про тяжкi пошкодження "Люцифера", i про рiшення Капiтана вiдносно курсу на острiв Тарквенiдо, i про небезпеки, якi поставали, коли б їх помiтили радарнi пости. Вiн говорив з юнаком, нiчого не приховуючи, дiлячись з ним всiма своїми побоюваннями i думками, так, як нiколи досi не розмовляв. Нiхто з них не згадував зараз про попереднi суперечки, Олесь бiльше не поривався нi в чому переконувати Валенто Клаудо, а той немовби забув про це. Але юнак усiєю душею вiдчував, що в тому й не було вже нiякої потреби. Нiчна зустрiч з Кристобалем Гомецом наче зламала, докорiнно змiнила щось у Валенто. Можливо, неабияку роль у цьому зiграли й нелегкi розмови його з Олесем. Але переламним пунктом стала зустрiч з старим другом, який так рiзко засудив вчинки i Сивого Капiтана, i самого Валенто Клаудо.

О нi, жодним словом, жодним звуком Валенто не виявляв тiєї гострої боротьби почуттiв у своїй душi, яка володiла ним, вiд якої кровоточило його серце. Жодного слова докору або засудження чогось у Капiтанi не вихопилося в нього: для цього Валенто Клаудо був надто чесною, надто вiдданою людиною, яка не вмiла кривити душею.

Навпаки, Олесь помiчав, що тепер Валенто говорить про Капiтана з якимсь особливо теплим спiвчуттям i любов'ю, хоч у його словах i вiдчувалася прихована гiркота. Немовби Валенто Клаудо раптом позбавився звички дивитися на Капiтана звiдкись знизу, вважаючи кожне його слово незаперечним законом, проявом мудростi надзвичайної людини, яка не може помилятися. Немовби Валенто Клаудо побачив у Капiтанi, крiм усього iншого, ще й простi людськi риси, навiть певнi хиби, яких вiн ранiше нездатний був помiтити, - i це, не шкодячи великiй повазi, додало до його ставлення ще й теплоту, i спiвчуття. Бо ж вiн любив Капiтана! I чи не найтяжчим для Валенто тепер було те, що вiн змушений був визнавати рацiй тих, хто засуджував погордливi вчинки Капiтана. Визнавати, мучитися через це i не мати змоги змiнити стан речей. Адже саме Валенто Клаудо найкраще знав характер Ернана Рамiро i тому розумiв, що вiн, раз обравши свiй напрям, уже не змiнить його, а пiде далi й далi тим обраним шляхом, нiкуди не звертаючи.

Значить, тим самим шляхом мусить iти й Валенто - до кiнця, яким би той кiнець не був. Свою щиру душу й велике серце такi люди, як Валенто Клаудо, вiддають тiльки раз i вже неспроможнi потiм змiнити ставлення, змiнити почуття, що б не сталося.

Так розумiв Олесь свого друга, який у цей час неуважно стежив крiзь скло iлюмiнатора за далекою рельєфною картою земної поверхнi, що повiльно пропливала внизу. Куди подiлася звична життєрадiснiсть, куди зникла весела посмiшка Валенто Клаудо, його жартiвливiсть i добрий настрiй? Звiдки взялися цi глибокi зморшки на враз змарнiлому вилицюватому обличчi? I очi втратили блиск... Де знайти Олесевi якiсь слова розради, щоб хоч трохи втiшити Валенто, вiдвернути його вiд гнiтючих тяжких думок?..

Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.

- Нi, не можу далi так, - глухо мовив вiн. - Пiду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, нiж сидiти тут, осторонь...

Вiн вийшов.

Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину дверi знов розчинилися, й голос Марти спитав:

- Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?

- Дивне запитання, - вiдгукнувся юнак, знизуючи плечима. - Звичайно, заходьте.

Вiн дивився на веселе, радiсне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горiли її великi чорнi очi, i майже заздрив дiвчинi: все, все одiйшло зараз вiд неї далеко - i сумнiви, i турботи, i гнiтючий настрiй. Нею володiло одне щастя. Марта знов знайшла батька, вiн бiля неї, вiн врятований! Бiдолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер "Люцифер", а разом з ним i всi вони... Та навiщо засмучувати її?

- Сiдай, тату, - вже розпоряджалася Марта. - Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цiкавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нiчого.

Олесь знову знизав плечима:

- Не думаю, щоб я знав набагато бiльше за тебе. Особливо зараз.

Вiн вiдчував на собi уважний, запитливий погляд Педро Дорiльї, i вiд цього йому було нiяково. Можна було не говорити Мартi про труднощi, якi їх чекають, але яке вiн мав право не сказати правди батьковi дiвчини?

А Марта вже безтурботно питала:

- Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобi?

- На якийсь острiв Тарквенiдо.

- Тарквенiдо? - перепитав Педро Дорiлья здивовано. - Навiщо? Адже, скiльки я пам'ятаю, це маленький пустельний острiв у вiдкритому морi!

- Саме тому Капiтан i обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав "Люцифер" вiд вибуху гранати...

- I справдi, ми летимо над морем! - сплеснула руками Марта. - Як красиво! Тату, ти лише глянь!

Олесь визирнув в iлюмiнатор. Справдi, землi вже не було видно, пiд ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А вiн i не помiтив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..

I зразу ж таки вiн згадав: нiчого ще втiшного, бо невiдомо, помiтили їх чи нi. Це з'ясується тiльки згодом...

Вони довгенько розмовляли. Марта жваво i навiть жартiвливо докоряла Олесевi, що вiн чомусь дуже заклопотаний i наче стурбований, а це, мовляв, зовсiм не личить йому. Звичайно, дiвчина просто неспроможна була зараз вiдчути в стриманих вiдповiдях юнака те, що вiн i справдi глибоко занепокоєний, що йому важко вiдповiдати їй. Марта була цiлком захоплена своїм щастям, своєю радiстю.

Зате її батько дедалi уважнiше дивився на Олеся i немовби розумiв, що в словах юнака звучить щось бiльше, нiж звичайна стриманiсть. Принаймнi обличчя його вже не посмiхалося, як було в першi хвилини розмови. Нарештi, вiн спитав прямо:

- А чому Сивий Капiтан не скерував "Люцифер" до його бази, де ремонт був би значно легшим? На островi Тарквенiдо немає нiчого, що допомогло б йому.

Олесь завагався. Вiн не знав, чи має право говорити щось про пiдземну базу. Але тут його виручила Марта, яка вiдповiла:

- Тату, як ти не розумiєш? База "Люцифера" мiститься пiд землею, i дiстатися туди можна тiльки пiд водою. Ну, а як же "Люцифер" може зануритися пiд воду, коли в нього отака велика дiрка в корпусi? Його заллє вода!

- Розумiю, - озвався Педро Дорiлья. I додав: - Тодi справа серйозна... Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. - Вiн подивився на Олеся, i юнак з усiєю очевиднiстю побачив, що Дорiлья справдi дещо зрозумiв.

Але вiн не здiйснив свого намiру.