Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Тепер мурза ще гiрше налякався, дивлячись на Сагайдачного, начеб справдi шайтана побачив. Вiн чував, що Сагайдачний нiкого не щадить, i прочував свою смерть та ще на муках. Вiн впав лицем до землi, пiдповз до нiг Сагайдачного i хотiв йому цiлувати ноги. Вiн лепетав:

- Ти - свiтло моїх очей, я твiй раб, пощади мене, я дам окуп, який захочеш. Пощади! О Аллах, Аллах! Рятуй мене, змягчи серце мого пана i повелителя…

- Я знаю, що ти би сього зi мною не зробив, ти був би помучив Сагайдачного, себто мене, i послав у кайданах до хана. Не трудись, я сам там йду з цiлим вiйськом, а ти, будь ласка, сiдай на коня i бiжи до твого хана, поклонись йому вiд Сагайдачного i скажи, що я з усiєю силою йду до нього в гостi, щоб заздалегiдь приладився достойно нас прийняти. Встань! Тобi зараз дадуть коня… Тiльки знай, що коли б ти сього не послухав, то, пiймавши тебе вдруге, прикажу на кiл застромити.

Мурза, почувши це, не хотiв собi вiрити. Вiн думав, що Сагайдачний прикаже його зараз повiсити або кiньми розiрвати, а ось вiн його помилував. Коли б лише з-помiж козакiв вирватись, тодi вiн безпечний. Вiн не дурний, щоб хановi на очi показуватися, бо, певне, не мине його ганебна смерть, за те що так дав пiдiйтись козакам, але вiн пошле кого iншого до хана звiстити, що козаки йдуть на Бахчисарай з великим вiйськом та що Перекоп вже зайнятий.

Мурза кланявся на всi боки, дякував, поки не доп'яв коня. Один посильний козак перевiв його помiж вiйськом.

У цю хвилю надiйшла козацька чета з партiєю татарських бранцiв, самих знатних татар. Та мiж ними був один обiдраний дiдок з пов'язаною головою. Вiн знав трохи по-українськи, i вiд козакiв довiдався, що ватажок Сагайдачний те саме, що Конашевич. Тодi дiдок став тiшитись та лебедiв, благав козакiв, щоб його повели перед отамана, бо вони добре знайомi, i вiн має отамановi дещо дуже важного сказати. Козаки вволили його волю i враз з пiйманими багачами повели перед отамана.

Як став перед Сагайдачним, випередивши усiх, Сагайдачний став до нього придивлятись i зараз пiзнав Ахмета.

- Здоров будь, Ахмете. Ти, добрий Ахмете, мiй друже. - Сагайдачний подав йому руку на привiтання. - Коли ти досi живий, то вже нiчого тобi не станеться.

Ахмет став плакати:

- Ахмет бiдний, усе втратив. Моя убога хата згорiла, нiчого не маю, а моя бiдна жiнка з дiтьми ховається у льоху пiд клунею… Може, вже подушились вiд диму. Мене ранили в голову, та се нiчого: коли б лиш тих моїх бiдних зберiг Аллах…

- Ми зараз твоє дiло поладнаємо. Напиши, писарю, йому цидулку, що вiн остається пiд моєю рукою i нiхто не смiє чiпати нi його, нi його рiднi. Знайте, товаришi, що сей добросердий чоловiк врятував менi i цiлiй сотнi товаришiв над Iнгульцем життя. Коли б не вiн, не був би я тут сьогоднi з вами. Ось тобi нагорода, Ахмете. За се поставиш собi нову хату, кращу, як була твоя. - Сагайдачний подав татариновi гаманець з червiнцями i стиснув йому руку на прощання. - Прощай, дiду, та не згадуй лихим словом. Може, коли ще стрiнемось. А то письмо бережи добре. З ним можеш мандрувати по усьому Запорожжi. Тобi волос з голови не впаде, бо це письмо я дав тобi.

Ахмет подякував Сагайдачному i побiг рятувати свою сiм'ю.

- Нечувана рiч, - говорив один старшина. - Щоб мiж бусурменами такi люде водилися.

За той час горiв город у кiлькох мiсцях. Козаки не втерпiли, щоб його дотла не знищити. Татари робили те саме на Українi. Це була заплата за їхнє руйнування. З горючих домiвок втiкали татари, рятуючи свою мiзерiю. Їх козаки вбивали безмилосердно, не щадячи нi молодого, нi старшого. У тих часах iнакше побiди використати побiдники не вмiли. Сагайдачний заборонив забирати яку-небудь здобичу, щоб не обтяжувати свого табору. Усе мало бути понищене, спалене, щоб ворог не знайшов тут пристановища i не заступав їм дороги, коли будуть вертатися…

Вiдпочивши бiля згарищ Перекопу, козацька армiя перейшла в Крим. Тепер знайшлися у ворожому краю, i кожної хвилi треба було сподiватися ворожого наскоку. Вiстка про похiд козакiв i зруйнування Перекопу рознеслась блискавкою по всьому Криму.

Сагайдачний запорядив йти далi возовим табором.

Широким фронтом їхала передня часть возiв у три лави. Вози попри себе у такiм вiддаленнi, щоб кожної хвилi станувши, могли повернутися боком до себе i створити одноцiлий вал. Тодi конi i воли заводили всередину. За цими лавами їхали вози бiчнi, знову у три рядки, так, що вози другого рядка заступали прогалини крайньої лави. Так само йшли вози у заднiй лавi. На крайнiх возах були помiщенi гармати. Посеред движимої фортецi мiстилась уся пiша сила козацького вiйська.

Довкруги того чотирикутника йшла великим колесом кiннота, яка висилала вiд себе роз'їзди. Коли б ворог наступав, тодi кiннота заїздила помiж вози до табору. Козаки злiзали з коней i ставали до оборони поза возами. Вони стрiляли з возiв i з-пiд возiв, i вiдкривали наглий огонь рушницею i гарматами. Якби треба було довший час оборонятись на мiсцi, тодi скрайнi вози окопували могильники земляним валом. По тiм всi ховалися до табору.

Через кiлька днiв Сагайдачний не стрiчав бiльшого опору. Поменшi татарськi ватаги могла сама кiннота порозганяти. Сагайдачний догадувався, що татарська головна сила або зiбралась заступати козакам дорогу у Бахчисарай, ханову столицю, або вона, певно, заступить йому дорогу десь у степу. Сагайдачний навмисно випустив перекопського мурзу, щоб вiн звiстив хана, що козаки йдуть на Бахчисарай.

По кiлькох днях такого походу прийшлось помiрятись козакам з великою татарською силою.

Одного дня, вiд самого ранку, показувалися по степу малi татарськi частини, наче вiдiрванi хмарки, коли злучаються, що заповiдають бурю. Вони не заходились у бiй, лише пiд'їздили пiд ланцюг козацької кiнноти, випускали стрiли, та як козаки вiдкрили на них рушничну пальбу, вони завертали назад i пропадали в степу.

- Iз тих хмарок велика злива буде, - говорив старий Чепiль,

Козаки йшли далi у повному поготовi.

Те, що приповiдав Чепiль, невдовзi справдилось. Вже було коло полудня. Сонце пiдiйшло високо i дуже нагрiвало. Коням i людям ставало гаряче.

Вiдразу з усiх сторiн стали наступати татарськi загони. Довкруги зачорнiвся степ, начеб великi, градовi хмари на землю впали. Сагайдачний стояв на возi, навантаженiм високо сiном, i роздивлявся. Приказав табору стати. Сурмачi засурмили збiр, i кiннота завернула у табiр та сховалася за возами.

- Добре, що вже раз тi пiжмурки скiнчаться, - говорив Сагайдачний до Жмайла, що стояв надолинi, коло воза. - Чи гармата налаштована?

- Все готове.

- На ближчу вiддаль стрiляти мемодробом.

Тим часом переднi i заднi вози поставали боком. Конi i воли позаводили всередину. Кiннота позлазила з коней i взялась за рушницi. Позасiдали густо поза i попiд вози, ждучи на ворога… Такi хмари татарви збиралися, що недосвiдним козакам аж морозом поза спину пiшло. Така сила може самою вагою розтрощити. Татари поприлягали тiлом до ший коней i летiли на козацький табiр з великим криком…

Жмайло пiдпалив першу гармату. За тим заграли усi, i настав пекельний iзгук. Густа хмара диму повила, мов облаком, цiлий табiр. Важкi залiзнi кулi падали у татарськi лави i робили широкi борозни помiж ворогами. Та в ту мить тi борозни загладжувалися, маса зливалась, мов чорна гноївка, коли по нiй цiпом вдариш.

Татари випустили на табiр масу стрiл, та вони не долiтали.

Гармати стали стрiляти дробом. Такий стрiл робив широкi прогалини мiж татарськими купами. Тепер вже почулося тарахкотiння рушниць. Вiдкрито нагальний бiй. Вибранi стрiльцi звихались, мов якi бездушнi машини. За кожним стрiлом подавав стрiлець порожню рушницю позад себе i дiставав другу, налаштовану. Татари падали, мов пiдкошене колосся. Вал трупiв, коней та людей пiдносився щораз вище. На їх мiсце виїздили другi. Дерлись до табору, мов нетлi до свiтла. Татарськi конi, що втратили їздцiв, втiкали ошалiлi в степ, розбиваючи напираючi лави. Настав пекельний крик, вереск, стони. Конi квичали, мов кабани, татарськi стрiли стали попадати у табiр; людей це не шкодило, бо всi крились поза возами. Не можна було дихати вiд гаряча i диму. Пальба не вгавала. Татарськi свистiвки свистiли. Татари кiлька разiв завертали, та знов наступали новi сили ще з бiльшим розгоном. Деякi гармати так розпеклись, що годi їх було налаштовувати порохом, їх стали холодити водою.

Пальба тривала до заходу сонця… Тодi знову почувся татарський свист, i вони завернули та пропали в степу. Козаки вiдпочивали, обтираючи пiт з почорнiлого вiд диму лиця. Виглядали, мов чорномази. Дим став рiдшати, а далi розiйшовся зовсiм. Можна було дихнути чистим повiтрям.

Козаки мали дуже мало втрат. Зате довкруги табору лежав цiлий вал трупiв та ранених. Звiдсiля долiтали до табору страшнi стони ранених i умираючих.

Сагайдачний стояв знову на возi з сiном i розглядав степ. До нього стали сходитись старшини.

- Гарне було жниво, - каже полковник Струк.

- Нечувана рiч, щоб татарва козацький табiр розбила, - говорив старий Чепiль.

- Вони хiба подурiли, що таке загадали.

- Дiстали прочухана, що їм, певно, вiдхочеться…