Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Попрощавсь з усiма сердечне. Анна, прощаючи його, була блiда, мов полотно, i тiльки раз поглянула йому у вiчi своїми живими очима, з яких виглядала розпука.

- Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь пiдданцiв пана батенька прохати…

- Обiцяю i додержу слова… - вiдповiла тихо.

VI

Сагайдачний поклав собi їхати у Чепелiв хутiр. Вважаючи це за довг своєї душi - вiдвiдати ще раз тi мiсця i поклонитись мощам своєї єдиної дiвчини.

Старий Чепiль зразу не похочував, вiдкладав з дня на день. Навiщо роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так настоював, так просив, що нарештi старий згодився. Взяли з собою кiлькох козакiв для безпеки i вибрались одного лiтнього дня в дорогу.

По дорозi розказували собi те, що за той довгий час переживали. Сагайдачний мав старому оповiдати, а той слухав з великою увагою. Особливо цiкавився походом на Варну i жалував, що його там не було.

- Знаєш, Петре, якщо ти задумаєш який похiд, то пiду i я. Може, легко забудеться моє горе.

- А який я буду з того радий, коли матиму при собi такого досвiдного чоловiка, як ти, батьку. Не раз прийде скрутна година, а кого-будь радитись менi не ялось, i сам собi радити мушу, хоч дрижу на саму думку, що може з того вийти лихо, а тодi козацтво пропаде, а з ним i моя добра слава… Та ось батьку, що я тобi скажу: я задумую з весною великий похiд на Кафу… Поки що не треба про це говорити, аби татари не довiдались…

- Аж так далеко?

- Авжеж. Моя душа чим-будь заспокоїтись не дасться. Ганятись за малими татарськими чамбулами або татарськими конокрадами - се не для мене робота. Менi припали на долю великi, широко закроєнi завдання, про якi свiт мусить заговорити. Таких думок у мене кiлька. Коли поживу, то, може, їх i виконаю. Тiльки я се тобi одному говорю, як рiдному батьковi, бо се менi душу розпирає. Другi з мене, може б, за се посмiялись, на глум взяли мою зарозумiлiсть, а менi не раз конче треба перед кимсь щирим виговоритися. Через такi бiльшi походи козацтво набере сили i самопевностi себе, i тодi можна буде справдi щось великого, хосенного зробити для церкви i народу. Тодi всi, а особливо Польща, мусять нас боятися, ще заки ми з ляхами вiзьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до тiєї боротьби треба нам добре пiдготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з унiятами по Українi, се пiдбурить народ до краю, ненависть до панiв поглибиться. Ми не можемо зачинати сiєї боротьби з тим, що Косинський або Наливайко. За козацтвом мусить стати увесь народ, вiд великого до малого, а тодi певно побiда буде за нами, i ми запануємо на своїй землi.

Поки що я бажаю собi спричинити вiйну мiж Польщею i Турцiєю. Тодi прийдуть до нас ляхи з поклоном, тодi буде нам право збирати по Українi вiйсько. Та ми, зiбравши його раз, не розпустимо i не дамось розiгнати, а скажемо ляхам: "Давай, ляше, що наше, а то собi самi вiзьмемо". Хоч ми не зараз з Польщею розрiжемось, то все-таки жити будемо не пiд Польщею, а побiч Польщi.

На хутiр Чепеля їхали тою самою дорогою, якою їхали звiдтiля на Сiч. Сагайдачний тямив добре дорогу, хоч їхали степом, де не було на чiм оковi спочити.

Аж здалека побачили високi тополi, а далi купки меншої деревини. На обрiї помiж деревами показалися дими з хат:

- Невже ж там село?

- Так, се село, - вiдповiв сумно Чепель.

Сагайдачним заволодiло якесь дивне почування. Почував у серцi якусь нiжнiсть i розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному мiсцi пiд самiтною грушею. Злiз з коня, припав до землi i став її цiлувати. По його лицi плили гарячi сльози.

- Що тобi, Петре?

- На сiм мiсцi я востаннє прощавсь з Марусею, до того мiсця вона мене супроводжала… Тепер вже їдьмо далi.

Наближалися до села. У них забилося живiше серце. На вигонi за селом пасли недолiтки товар. Вони придивлялись подорожнiм. Аж одне хлоп'я скрикнуло до товаришiв:

- Та ж це наш пан сотник.

Хлоп'ята стали вимахувати шапками, збiгались у купу i пхались до Чепеля, щоб поцiлувати його в руку.

- Здоровi були, дiточки! Що у вас у селi доброго чувати?

- У нас все гаразд…

Поїхали далi. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух, бо якраз звозили з поля хлiб. Бондаренко стояв лише в сорочцi на стiжку i складав снопи, якi йому з возiв угору подавали. Заслонивсь долонею вiд сонця, та й зараз пiзнав свого добродiя.

Миттю зсунувся з стiжка i побiг до гостей.

- Слихом слихати, видом видати, якi любi гостi! Вiтайте, батьку, та у хату просимо. Гей, хлопцi! Вiзьмiть вiд гостей конi.

Чепiль скочив з коня i став Бондаренка обнiмати.

- Горпино! А чи є ти там? Бiжи сюди гостей вiтати…

З кiмнати вибiгла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в сорочцi та спiдницi, її фартушини держалось двоє бiлявих дiток. Вони дивились несмiло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.

- Батеньки! Та це ж наш пан сотник, наш добродiй. - Вона вiдняла рученята дiтей вiд фартушини i побiгла з рундука гостям назустрiч.

- Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?

- Славити Господа, гаразд. Боже мiй, а ми при роботi так замарались, загавились, що я нi себе, нi дiток не прибрала, нi хати не припрятала…

- Я з сього бiльш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку в садочку, - хто дбає, той має…

- А хто ж це? - питають Бондаренки обоє разом, вказуючи на Сагайдачного.

- Не пiзнаєте мене, добрi люде? Я ж Петро, а ти, сестро Горпино, мала бути дружкою на нашiм весiллi з Марусею… Здоровi будьте! - Вiн поцiлувався з Остапом i Горпиною. - Вiтай, щира подруго моєї незабутої Марусеньки! - У нього тремтiв голос.

Тепер прийшла черга на дiток. Мама заохочувала їх, щоб привiталися.

Сагайдачний узяв обох на руки i став цiлувати та голубити. Вiн аж просльозився… Можна здогадатися, про що вiн думав.

Пiшли в хату. Тут нiчого не змiнилося: Бондаренки нiчого не переiначували, начеб вони тут на часок, поки самi господарi не вернуться, прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком i нагадав усе вiдразу, що тут було. Тут вiн Марусю посватав, тут вiдбулися заручини, тут началось i тут завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кiмнату покiйної Марусi. За ним пiшла Горпина. I тут було все по-давньому, навiть такi самi квiтки стояли у горнятках на вiкнi.

- Спасибi, сестро, що заховала тут усе по-давньому, велике спасибi… Дивишся, так тобi здається, що те все дiялось лише вчора, що от-от вiдчиняться дверi i увiйде покiйниця така, якою вона була за життя…

- Хiба ж я менше Марусю любила, як ви всi. Вона менi з думки не сходить… От так зайду сюди на часок, посиджу, та усе нагадаю. Маруся була моєю подругою, i мiж нами не було нiчого тайного.

Пiшов вiдтак у садочок, у пасiку, згадав старого Ониська, а опiсля став у великiй задумi проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь з любою дiвчиною. Нагадав i препоганого Срулька i жалував, чому вiн його тодi не роздавив, мов жабу. Усе з його причини сталося. Та хто це мiг вiдгадати?

Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.

Остап вийшов до челядi, що пiд розлогою грушею обiдала. Горпина оповiдала сотниковi, як вони живуть, що за той час у селi сталося, хто вмер, а кому вродилась дитина.

Вернув потiм Остап у хату. Вiн знову розказував сотниковi за свої господарськi турботи, начеб гостевi, як своєму господаревi, здавав iз усього звiт.

Сагайдачний пiзнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, бiльш пристає душею до хлiборобства. Але таких треба Українi теж.

Поживившись, пiшли обидва на кладовище. Воно лежало при старiй дерев'янiй церковцi, докруги окопане ровом, над котрим росли старi розлогi липи та берези. З-помiж високої пожовклої вiд сонця трави стирчали на могилках низькi хрестики. На липах та квiтах серед трави бринiли мухи, в травi вiдзивались цвiркуни. Сонце дуже пригрiвало. Видно було, як у променях сонця дрижало повiтря.

Обидвi могилки стояли бiля себе з низькими кам'яними хрестами. Були рiвно обгорненi та обсадженi зеленим барвiнком i такими самими квiтами, як тi, що росли пiд вiкном у Марусi. У головах Марусi росла червона калина.

- Оце Марусина могилка, - каже Чепiль. Сагайдачний припав до неї лицем i став сердечне плакати, потiм пiдвiвся навколiшки i довго молився. Опiсля присiв на бережку могилки i важко задумався.

Здається, що був би так пересидiв цiлу нiч, аж Чепiль узяв його за плече.

- Годi, Петре! Пора нам вертатися. Смутком вмерлого не воскресиш, та лише бiднiй душi муку завдаєш. Вона з того дуже сумує. Ходiмо.

Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Потер чоло рукою, поцiлував ще раз могилку i зiрвав собi кiлька квiток, якi сховав за пазуху. Вертаючи до хутора, не говорили до себе нiчого. Сонце вже зайшло. З пасовиська вертав у село товар, розлягались по тихому селi спiви дiтвори, що з товаром верталася додому.

Горпина ждала гостей з вечерею. Жiнки ладили пiд грушею для челядi вечеряти. Остапа ще не було в хатi. Вiн кiнчив завершувати стiжок з хлiбом. Увiйшов у хату, цiлий зiпрiлий сiв на лавi i став оповiдати гостям про свої господарськi справи:

- Слава Богу, довелось звести цiлий стiжок хлiба, на якому не було нi каплi дощу, i треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ iти, то б увесь стiжок пропав…