Сагайдачний - Андрiй Чайковський
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати…
Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати ями, прикрив їх суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.
Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, i стинав татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi набiгли кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не зважав. Де був найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.
- Ось так їх, братики, ось так собачих синiв, ми їх проженемо. Ось незадовго наспiють нашi на виручку. Сагайдачний вже у Перекопi. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб пiддержати дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.
Жiнки i дiти, що у ямах поховались, пiдняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець…
Степан Бульба, старий досвiдний запорожець, вибрав собi таких самих завзятцiв, як i сам, i поїхав на розвiди на пiвнiч вiд табору, прямо на Перекоп.
- А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?
- А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.
- Та коли ми всi на се згоднi, так не їхать нам на конях, а йти пiшки, чорт його батька знає, чи де у травi зачаєних татар не стрiнемо.
- Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усi є, знаємо сю песячу мову…
- От i добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер дiло у сьому, щоб татарської одежi добути…
- А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? - каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От, братики, ви добре дивiться, може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подумаємо.
Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим товариством. Говорив дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався i не злякався хоч би самого чорта, а рiзнути йому ножакою ворога по шиї - то начеб хлiба вкусити. До того вiн був перший повзун на Запорожжi i знав порушатися по-гадючому цiлi гони без утоми.
- Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький димок серед степу показується. Ви тут лягайте у травi з кiньми, а я з кiлькома товаришами пiдкрадусь роздивитися…
Козацькi конi були до того навченi, що на команду лягали на землю i лежали, доки було їх панам завгодно. Сталося по думцi Хруща. Конi полягали в травi, а всi пiшли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усiх.
Наближались тихцем до того мiсця, звiдки виходив дим. Згодом побачили сторчачу серед трави татарську кiнчасту шапку. На знак Хруща козаки припали до землi, а вiн, узявши довгого ножа в зуби, поповз далi. Незадовго повернув до своїх.
- Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при вогнику i печуть м'ясо, либонь, конятину. Один стоїть та, либонь, пильнує, а так собi, бо вони тут безпечнi. Ми пiдповземо, та хоч нас йно шестеро, то подолiємо, i буде одежа.
- Яка у них зброя? - спитав Бульба.
- На ратищах печуть конятину, а попри те нiж, та й годi. Ну, братчики, не час роздобарювати, ходiмо…
Всi поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблi та пiстолi позакидали за спину, щоб не заважали.
Татари справдi нiчого не прочували. Вони сидiли кругом огня i заїдали печене м'ясо.
Тодi Хрущ схопивсь перший i, мов кiт на мишу, кинувся з ножем на першого найближчого татарина. Татари оторопiли, та заки стали до оборони, вже Бульба з товаришами усiх порiзали.
Всi знали що робити, поприсiдали до землi i стали стягати з побитих одежу та перетягати на себе.
- От зле, братики, - каже Хрущ, - далебi, що зле. Ми поспiшились. Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що нам треба знати… Далебi шкода…
- Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.
Тепер Хрущ i другi козаки стали мазати собi лице попелом та вугiллям, розмочивши його слиною…
Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися конi i прибiгли до своїх панiв.
- От козацькi конi розумнi, далебi, цiлувати їх за те, - говорив поволi Хрущ, - розумний козацький кiнь - то краще дурного товариша.
Конi прибiгли до козакiв i стали їх обнюхувати.
- А тепер, голуб'ята, на конi та в дорогу, - каже Бульба.
- Ой нi, братчики, - говорив Хрущ, - так воно буде не добре. Ми ще поспiємо, та ось шкода нам тiльки печеного м'яса оставляти вовкам на снiдання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать. От, братчики, берiть по кусковi в кишеню, а по дорозi схрупається. Спасибi добрягам татарам, що под-бали… Воно - конятина чи баранина - все одно, аби голоду не було.
Козаки посiдали на коней i поїхали далi на пiвнiч. Вони роздивлялись на всi боки i оскiлькимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати помiж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, i як огонь гнав по степу на пiвдень.
- Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспiшати щосили.
- Та все ж так, щоб коней не заморили… Хитрi татари, не пiдпалювали довго степу, аж добрий для них вiтер трапився.
Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.
- Хто у вас ватажок? - питає татарин. Зараз виїхав один з гурту.
- По приказу його свiтлостi хана, усе вiйсько має поспiшати до нього. Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згорiли би вiд вогню, так буде загальний наступ на козацький табiр. Його свiтлiсть забожився, що нi одна нога не вийде з Криму. - Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютiстю на козакiв, так вiдгрожувався, що нiхто був би не догадався у ньому запорожця.
- Остання їм година виб'є, - говорив другий козак, - тому його свiтлiсть стягає усiх до себе, щоб кожний правовiрний наситив i заспокоїв свою помсту…
- Ну, прощайте, менi треба їхати далi.
Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далi, аж втратили цiлком татарську чету з очей.
Попри зруйнований Перекоп перекрались нiччю. За Перекопом почували себе безпечнiшими; тут стрiчали хiба татарських конюхiв, котрих можна було легше перехитрити.
Вони прямували iк Днiпровi.
- От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцiмто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспiє помiч, то наш табiр таки не устоїться, i помiч прийде вже по всьому.
- Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь дав нам через се осяче гнiздо перебратися, то i далi нам пособить, i все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для табору дорогу промоститься. Нам не треба було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти табором далi…
- Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, - говорив другий.
- Не говори так i не зобижай нашої старшини, старий Чепiль - добрий ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.
Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але недалеко i скрилися за купами трупiв своїх товаришiв i коней. Козаки стрiляли на них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.
Половина козацького вiйська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собi рани, бо пiд час бою не було на те часу. Другi пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили пiд сам табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з рушниць, а iнколи треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов'язавши свої рани, прилiг пiд возом та на хвилю задрiмав. Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.
Як лиш на свiт стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Вiн знав, що козаки помученi, знеможенi боєм i, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в головi гудiло, мов по сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.
- Я вже незадовго не буду мiг рушитись, - говорив Жмайло до сотника Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались i приходила нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу живим у татарськi лабети попасти.