Сагайдачний - Андрiй Чайковський

По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя Костянтина.

Петро Конашевич дiстав вiд князя гарної роботи срiблом кований лук i тридцять київських стрiл. Стрiли київськi, були на той час дуже вартною рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi один човен солi.

Розумiється, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то були нагi подiї. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з своїм побратимом Марком.

- Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що за причина?

- Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тiлом.

- Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти.

- То був грабунок.

- Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж ним i князем.

- Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що заризикували своїми головами за його справу.

- То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не йшли, як показується, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi. Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв народу з iнтересами дуки…

- Воно виходить на бунт.

- Так i менi здається. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили в Самбiрщинi. Пес не втiкає вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий, третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине…

- Ми князевi обов'язанi…

- Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.

- Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти своїх.

- А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими очима, як перше.

- Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братiв розриває.

- Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозi милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi їх виголосити. Менi б кожне слово в горлi заков'язло.

Вiд тої хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених, покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн став мiркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситнi i яку тому раду дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив своєму братовi на таке грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу?

Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиляється, може, так мусить бути? Вiн своїми думками грiшить проти князя, свого добродiя.

Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшої вдачi. Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмiв мiркувати.

Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi науки, що їх вчено в Острозькiй академiї. Їх зачали помалу вживати до лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд князя.

А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили.

Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це їх дуже збентежило. Iз того їх побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем Грицьком, та Господь знає, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiякої вiстки про нього, нi про рiдну сторону.

Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це дуже людину дратує й вiдбирає охоту до всякої працi. Хлопцi дуже посумнiли й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у свiт, та не мали вiдваги отворити власною силою тої золотої клiтки, в яку їх судьба замкнула. I були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них i не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту.

Х

Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь їх вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив їх з тої хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у синiх капотах звернули на себе очi усiєї школи, вiн їх не злюбив i не ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив їм пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби їм пiдставити ногу.

Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав i о. Дем'ян.

Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби i гайдукiв як для своєї оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi виїзди князя траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм виїздi в Острозi наче б усе перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутнiстю в Острозi вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи.

Отже, сталося так, що однiєї ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi, як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно.

Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму вороговi, бо досi не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко присягався у своїй неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому звичаю порiшено покарати рiзками.

Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:

- Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть, килимами пiдстелять. Це тобi належиться.

Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.

Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березової кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В часi екзекуцiї Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по екзекуцiї дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.

Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:

- Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без мене?

- Бо то була справа вашої милостi.

Смотрицький каже:

- Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.

Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав нiякої поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.

- Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду хрест цiлують.

- А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови тi дурнi замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.