Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Це, либонь, якась пасiка буде.

За плотом не видно було нiякого домiвства. Позлазили з коней i вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка. Попiд плотом пiд острiжками стояли рядком улiї, обвитi соломою. В однiм кутi лежали порожнi улiї й сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.

- Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.

- Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так сховатися.

Вони розсiдлали коней, витерли вiхтями i дали в мiшечки пшеницi. Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще нiколи. Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це було лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне рясно звiздами, що мерехкотять, а їх свiтло сипле мiльйонами дорогоцiнних камiнчикiв по замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився Петро на яснi зорi й згадував колишнє: рiдне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi своєї дороги, до Запорозької Сiчi. Прийдеться їм загинути в степу. Совiсть не давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого не повинного приятеля Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою опiкою князя Острозького. Петро був iншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрiї великий лiс, i туди завернули коней. Той чорний лiс був окутаний темно-синьою хмарою, бiльшав i поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило ЇМ, що там знайдуть безпечний захист i спроможнiсть вижити. Конi вiдгребають собi сухої трави з-пiд снiгу, а звiра в лiсi досить, бо не можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.

Справдi, лiс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка тернини, лiщини або малинника, бо пiд тинню таких велетiв годi меншiй деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лiсу. Високо на деревах лопотiли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопцi оглядалися на всi боки, шукаючи для себе догiдного пристановища. Петро побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився здивовано на подорожнiх, неначе б хотiв спитати, чого їм тут треба? Петровi прийшла добра думка в голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв стрiлу й став хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в груди. Вiн пiдскочив угору й простягнувся мертвий.

- Буде вечеря, якої ми давно не їли.

Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далi, шукаючи мiсця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окру-жена лiщиною i терням… Тут здавалося їм найлiпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо припiкалося й розносило приємну воню. Тим часом конi зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i гримнув над головою:

- А якого бiса шляєтеся по моєму лiсу?

Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за мотузяним поясом - довгий нiж.

- А ти, чоловiче, якого бiса зачiпаєш поночi добрих людей та не даєш спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.

Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.

- Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс! - кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса пiстоль i натягнув молоток.

- Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!

Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.

- От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу - школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!

Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i приблизився до старого.

- Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка. - Бери печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами повечеряю, коли мене не проженете…

- Милостi просимо до гурту!

Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став грiти руки.

- Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрiлу не чув.

- Це таке, що голосу не видає, а стрiляє певно, - каже Петро i показав дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.

- Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук - якась панська штука.

- Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.

- Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй зимiвник.

Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.

- То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?

- Є зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно. Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.

- Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.

- Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися та тепер втiкають…

- Чому ж зараз говорите: провинилися…

- Авжеж, бо зимою втiкаєте. Коли б не те, заждали би до лiта так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.

За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дiд вийняв ще з торби кусок паляницi та обдiлив усiх.

- Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.

- А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то пiдбилися.

- Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалуєш.

Хлопцi зiбрали свої статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.

Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота, придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла хатина, обведена загатою з лiсової трави. Бiля неї стояла клуня. До неї завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчої породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.

- Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворiння: лиху людину нюхом пiзнає i не попустить їй. Знаєте, що вiн раз на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то i не пiкнув.

Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.

- Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сiдати просимо.

Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.

- Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку вибачайте, бо її не маю.

- Не дуже-то i нам за нею банно '.

- Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.

- Хiба ж сюди купцi заходять?

- А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, вiск.

- Якi шкури?

- Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. Є лисячi, вовчi, ведмежi, сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, - що треба.

- А цей лiс чий?

- Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.

- Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я, який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.

- Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.

- Погонi? А звiдкiля?

- З Острога, вiд князя…

- Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися? Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима - не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.

- А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?

- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.