Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- А цей лiс чий?

- Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.

- Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я, який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.

- Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.

- Погонi? А звiдкiля?

- З Острога, вiд князя…

- Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися? Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима - не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.

- А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?

- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.

- Де ж ви, дiду, бували?

- Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi, що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…

- А скiльки вам, дiду, рокiв буде?

- Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi є: вiсiмдесят минуло i на перший пiшло.

- Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.

- А твiй дiдусь хто такий?

- Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто рокiв, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?

- Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох. У мiй час було їх на Запорожжi кiлька. Та не кожний там i Жмайлом мусив зватися. Запорожцi такий химерний народ, що кожному своє iмення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мiй батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще бiльше при своїм будуть стояти. Ось iз чого мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене пiймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що i як, скiльки козакiв прийшло. А я начеб води в рот, - нiчичирк. Хiба ж своїх буду зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку та давай припiкати розпаленим залiзом. Шкварчало моє тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомiн та стукiтню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лiчився з ран, але таки не пропав… I тодi прозвали мене Печеним.

- Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила…

- Еге ж! Побратим мене виручив… От був товариш, щирiший рiдного брата… Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.

Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого iз своїх знайомих у своїй уявi побачив…

- Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але менi здається, що в Господа милосердного є така книга, де всi люде списанi i кожному приписана доля, вiд якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться - що мав бути, то й буде. Козак - то так, як муха: бринить, лiтає, веселиться, аж поки в мед не впаде…

- Або в дьоготь, - добавив Петро.

- Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.

В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок. Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi порядки, та старий йому перебив:

- Не хочу слухати нi про людей, нi про їхнi порядки, вони були i будуть все однаковi, досить менi їх. Ти краще переказуй менi молитву "На сон грядущий", а то далi забуду все.

Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.

В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли пiд сплiток який звiр приближався.

Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони хотiли зараз вибиратися в дорогу.

- Ого! Так менi гостину вiдплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.

- Нам, дiду, пильно на Сiч…

- Гадаєш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дiстанешся.

- Хiба ж воно так далеко?

- А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тодi, як я схочу, то покажу i дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечiр знову до моєї зимiвки завернете…

- А то ж як?

- А так, що я вас зачарую i колесом будете їздити… я характерник… - старий став смiятися. - Може, ви, школярi, й не знаєте, що воно таке характерник?

- Характерник - то такий козак, що iз всякої халепи може себе вирятувати… що його куля не береться…

- Ось-бо то й є.

- Що з чортом знається…

- О, то вже неправда. Хiба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник i чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапi їздить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям добре творить… Ось який характерник, i про таких я знав… А коли в мене ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу вам.

Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони осталися.

Зараз другої днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили їх додому.

По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.

- Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я дуже цiкавий почути.

- Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай, або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не сподiвався.

- Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду мiрити в оленя, а поцiлю в дерево…

- От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…

У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм, дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив, так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно, бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами, то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на коня, i поїхав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але вiн скорше приїхав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i ясир, аж тут на дорозi стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися i його обступили. Йому якраз треба було мати їх всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi, пора нам додому".