Категории
Самые читаемые
PochitayKnigi » Старинная литература » Прочая старинная литература » Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

Читать онлайн Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 38
Перейти на страницу:

– І ти купив мене за кухоль горілки.

– Я був змушений, інакше б кров побратима навіки прокляла наш союз.

– Не виправдовуйся любий, я не дорікаю тобі, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.

– А після того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…

– Мені було страшно тоді, любий. Та чорна безодня…

– О, вибач, вибач мені, зіронько ясна!

– Я не могла загинути тоді. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвідомили того в буремному морі.

– І значно пізніше.

– Так, значно пізніше. У розкоші палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетів, прийомів і залицянь іменитих кавалерів, оглухнувши від дзвону золота і упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очікуючи, коли її пробудять від сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мій лицарю, насолоджувався піснею мечів, забуваючи, що Ми народилися.

– Жодного дня, миті одної не дозволив собі забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю України. Хіба я міг не почути їх сурму? Хіба міг у погоні за власним щастям покинути лави борців?

– А пам'ятаєш ту ніч, коли ми зустрілися на мурі дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як і зараз? Ти був наївним і щирим… А потім пообіцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоєю… Вічний борець, вічний мандрівник… Тоді я думала, що бачу тебе востаннє, адже на мене очікували заручини. А ще невдовзі моя половинка Нас прокинулась. Несподівано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою і усвідомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що наші стежки розійшлися навік.

– Загрубіле у боях серце козацьке не відчувало твого поклику, люба… Але у снах і наяву приходив до мене світлий твій образ. Приходив, обпікаючи неземною красою і лякаючи недосяжністю…

– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хіба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубілим? Ти лише стомився, мій лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…

І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своєю рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усміхнений образ на тлі загадкового Чумацького Шляху.

III

На світанку Хмельницький прийняв рішення атакувати польський табір силами запорізької і татарської кінноти, одночасно віддавши наказ полкам Нечая і Кривоноса шикуватися в каре для піхотного штурму. Січові гармаші, зачувши добру справу, почали завзято обстрілювати шанці Потоцького дутими стрільнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли білі стовпчики вибухів, за якими почувся ледве вловимий на відстані крик. В окулярах далекозорих труб заметушилися жовніри, впали перші поранені.

Богун на чолі сотні зайняв своє місце в строю, поряд з рештою піхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброєних довгими двосаженними списами козаків перших трьох шеренг, перед якими стояли дві даровані Данилом шмигівниці і десяток важких, засипаних землею возів, на котрих було влаштовано дощані щити для захисту від ворожих куль і картечі. Повернувши голову, Іван помітив Михайла. Новопризначений осавула щось діловито пояснював козакам, ті уважно слухали, кивали погоджуючись головами. Богун прислухався.

– Стояти, пани-молодці, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убік, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти і крокувати вперед. Уся увага на кінчику списа. Ваше життя на кінчику списа, а решта просто гамір і пил. Коли ти відчуєш, що тебе дістали, посміхайся! Ти вже у кращому світі!

Помітивши Богуна, Михайло підійшов до нього.

– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вірять тобі.

– Ні, пане сотнику, вони вірять тобі і Хмельницькому, тому ладні померти.

– Усі помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози із землею.

– Так, уночі… У деякі з возів ми колів наставили, здалеку зійдуть за шмигівниці. А за кожним возом по п'ять козаків з мушкетами, нехай підсипають ляхам перцю.

– Добре, Михаиле, добре. Тільки щоб дружно, єдиною лавою… Нам би до окопу дійти, а там уже на шаблі.

– Дійдемо, пане сотнику. Хлопці – вогонь, у діло просяться так, що не спиниш!

До Богуна підскочив на швидконогому конику полковницький джура.

– Пан полковник просять до себе…

– Зараз буду, – хитнув головою Богун.

Нечая Іван знайшов на пагорбі, який дещо здіймався над улоговиною річки Жовтої, на березі якої розташувалися супротивні табори, і який займало ліве крило козацького піхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого і бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приєдналися й кілька досить багато вбраних татар, котрі, судячи зі всього, прибули від Тугай-бея для координування дій своєї кінноти з рештою повстанського війська. Тієї самої миті, коли Богун, притримуючи шаблю, піднімався на пагорб, Тугай-бей, приклавши руку до своєї величезної чалми, поглядав на польський табір, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзі був зодягнений оксамитовий кунтуш, з-під якого блищала кольчуга, на ногах Тугай-бей мав широкі зелені шаровари і червоні сап'янові чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишністю срібних бляшок, золотого галуна і дорогої лакованої шкіри.

Нечай знаходився дещо поодаль від гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табір Потоцького в далекозору трубу.

– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Іванові руку. – Як там у тебе?

– Усе добре. До бою готові, – коротко відрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потім і Кривоносу.

– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривоніс на вози із землею та дерев'яними крилами.

– Та от, трохи батаву від куль та картечі прикриємо…

– Молодець! – посміхнувся Нечай. – Казав я тобі, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну ніби шмигівниці!

– А тут, Даниле, якраз і не моя заслуга. То осавул мій таку армату винайшов.

– Усе одно молодці, – похитав Нечай головою, – бідний думкою багатіє! А в мене новини для тебе, тому й викликав.

– Новини? – враз насторожився Іван. – Які ще новини?

– А чому ж так насторожився? – Данило загадково підморгнув. – Та хороші, хороші! Уночі чотириста шабель запорізького війська прибули пану гетьману на підмогу, все охочекомонні. А привів їх… Ну а ось і пан військовий суддя сам до нас завітав, – закінчив він, дивлячись на когось за спиною в Богуна.

Іван рвучко повернувся. Позаду, кроків за десять від нього, взявши руки в боки, сидів у сідлі доброго гнідого жеребця Омелько. Знівечене колись обличчя розтягнулось у посмішці, очі, вкриті сіточкою дрібних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю і підійшов до Івана.

– Ох і молодець! Ох і красень! Ну іди, іди, почоломкаємося! – він ухопив Богуна в обійми і тричі навхрест поцілував. – Ще вночі хотів тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най відпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курінному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очі.

– Та Бог із тобою, чому ж не радий? – щиро посміхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навіть не сподівався.

Омелько нарешті випустив з обіймів колишнього вихованця і по черзі потис руки Нечаю і Кривоносу.

– Як же я можу на лежанці боки відлежувати, коли тут такі справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхів добряче, за окоп і носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса.

– Підсипали учора куті, – недбало кинув той.

– Ну, а нині ще й брагою почастуємо, – Омелько поклав руку на руків'я шаблі.

Поблизу них проїхали кілька старшин на чолі з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.

– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потім потолкуємо, розповіси мені, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, і я маю бути там.

1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 38
Перейти на страницу:
Тут вы можете бесплатно читать книгу Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В..
Комментарии