Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

– Увечері, – хитнув головою Богун.

– Добро.

Іван повернувся і покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кілька кроків, почув голос Нечая:

– Іване, запишись!

Богун знизав плечима і приєднався до кола старшин, у центрі якого знаходились Хмельницький і Тугай-бей.

Хмельницький, на якому, як і на Тугай-беєві, був під запиленим каптаном панцир, усе ще впівголоса радився з мурзою. Тому очевидно імпонувала така увага з боку гетьмана та козацької старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення і спокою, а тонкі, пещені пальці повільно перебирали чотки, зроблені з великих рожевих перлин. Нарешті Хмельницький востаннє кивнув головою, погоджуючись у чомусь із мурзою, і звернувся до старшини:

– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити і всім бажаю славної перемоги над ворогом, – по колу пробігло схвальне гудіння, після якого голос гетьмана залунав буденно, по-діловому. – Довгі теревені розводити не будемо, ні до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинішній день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усі сили і хист потрібно прикласти до того, аби Потоцький вивів кавалерію за межі окопу. В іншому випадку ризикуємо розбити лоба до гарматних позицій ворога. Щеня, я маю на увазі Стефана, після вчорашніх невдач буде обережнішим, але, якщо віднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрібні для нас наслідки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…

За чверть години Богун, без шолома і шапки, підставляючи обличчя свіжому вітру, стояв перед лавами своєї сотні з оголеною шаблею в руках. Поряд, під розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч і ліворуч, на відстані в п'ятдесят кроків, зайняла свої місця старшина інших сотень. Прислухались. Нарешті десь у тилу піхотних полків низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повільні ритмічні удари, схожі в своїй урочистості на відголоски весняного грому, здійнялися над багатотисячним військом. Одразу ж до Богуна долетів голос Данила Нечая:

– Ну, з Богом, соколики, усі вперед!

І рипнули колеса важких возів, із дзвоном металу рушили батави, супроводжувані веселою грою бандур, співом сопілок та срібними дзвіночками бубнів. Козаки зневажливо поглядали на польський табір, міцні руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повільно, але невблаганно, немов вода весняної повені, підступало козацтво під польський окоп. А там, скільки не вдивлялися старшини, годі було й побачити жодний більш-менш вагомий рух. Високі вали наїжачилися хижо загостреними колами, ворота було щільно зачинено, у передових шанцях ні душі. Десь там, за міцними дубовими щитами артилерійських позицій, причаїлася смерть, посаджена у бронзові і чавунні циліндри гармат, звідти люто позирали очі тих, хто звик дивитися на українську націю, як на робуче бидло. І саме тому відважні сини цієї самої нації міцніше стискали в руках зброю і, наплювавши на небезпеку, крокували назустріч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тієї миті. Крім звичного вже бойового запалу, окрім стукоту в скронях і передчуття битви, він раптом відчув себе на чолі грізної сили. Настільки могутньої і відчайдушної, що вона, прокинувшись, зможе зрівняти із землею цілі міста, каменя на камені не залишивши від наймогутніших цитаделей, перекроїти мапи держав і вирішити долі цілих народів. І він, Іван Богун, був часткою тієї великої сили, ведучи за собою в бій її підрозділ. Гаряча хвиля пробігла жилами Богуна, і він, закинувши на плече блискуче шабельне лезо і високо здіймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Підставляв обличчя променям по-літньому пекучого сонця і впивався насолодою від власної сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, від чого слова пісні самі просилися на язик:

Розлилися круті бережечки,Гей, гей, по роздоллі,Зажурилися козаченьки,Гей, гей, у неволі.Гей, ви, хлопці, ви, молодці,Гей, гей, не журіться,Посідлайте добрі коні,Гей, гей, садовіться!..

Почата Богуном пісня враз перекотилася козацькими рядами, перекинулась до інших сотень, полків, і, нарешті, загриміла кількома тисячами низьких чоловічих голосів:

Та поїдьмо в чисте поле,Гей, гей, у Варшаву.Та надеремо китайки,Гей, гей, та на славу…

З табору Стефана Потоцького розширеними від страху очима поглядали на широку хвилю козаків, яка невмолимо наближувалась, заповнюючи малахітовий килим трав строкатими кольорами одягу, блиском зброї і обладунків, дратувала їх багатоголосою піснею:

Гей, у лузі червона калина,Гей, гей, похилилася,Чомусь наша славна Україна,Гей, гей, засмутилася.А ми тую калиноньку,Гей, гей, підіймемо.А ми ж нашу славну Україну,Гей, гей, розвеселимо!

Дочекавшись закінчення пісні, в тилу козацького війська тривожно та швидко загуркотіли литаври, змінюючи свій повільний ритм на мілкий дріб. Нечай, а за ним і сотники та решта старшини, зупинилися. Богун високо здійняв руку.

– Добре, пани, браття! А тепер назад. Повільно, ляхам спину не показати! – щосили гукнув він, не повертаючи голови. Його погляд блукав по ворожому табору, де було добре помітно з цієї відстані тліючі ґноти на рогулях, що їх тримали в руках пушкарі, чорні жерла гармат і вишикувані за частоколом кавалерійські хоругви в повному обладунку; чув, як хропли коні під гусарами і як шелестіли від найменшого руху їх металеві крила.

У супроводі рокотання литавр полки задкували не менше ніж чверть години, доки не опинилися неподалік від власного табору. Нарешті дріб тулумбасів затих.

– Порівняти ряди! – бадьоро вигукнув Богун.

За хвилину тулумбаси забили так, як і на початку, – повільно і грізно. Їх урочисте «Бом! Бом! Бом!» надавало наступу багатотисячного козацького війська ще більш смертоносного вигляду. Цього разу, на відміну від першого наступу, йшли мовчки, без пісень і розмов. Затихли й музики. Натомість на поле перед возами і шмигівницями вискочили кілька десятків запорожців у самих лишень синіх шароварах та сап'янових чоботах. Виграючи могутніми м'язами під бронзовою від загару шкірою, вони з несамовитою швидкістю почали вимахувати важкими карабелами і палашами, виконували відчайдушні стрибки і трюки. З відстані здавалося, що широкі плечі завзятих січових рубак укрилися сяйвом – з такою швидкістю смертельно загострена криця літала зовсім поряд з оголеними, а тому беззахисними торсами бійців. Шаблі перекидалися з руки в руку, описували кола, вісімки, імітували разючі, швидкі, як вітер, удари. Потроху наблизилися до межі, від якої відступили минулого разу. Литаври продовжували гуркотіти. Знову близькі жерла гармат, сизуваті димки ґнотів і дзвінка тиша у ворожому таборі. Богун поглянув на Нечая, який виступав на десяток кроків попереду, на чолі полку, відрізняючись від решти війська лише полковницьким перначем у руці – такий самий розкуйовджений оселедець, розхристаний каптан, з-під якого виглядають волохаті груди, у правиці оголена шабля, у зубах люлька.

– Пора! – пролунав нарешті його голос.

Богун повернувся до батави і змахнув шаблею.

– Лучники! – коротко вигукнув він.

Тієї ж миті з рядів пікінерів виступили озброєні великими луками козаки. Лічені секунди знадобились їм для того, щоб вишикуватись в одну лінію, здійняти вгору луки і почати випускати в напрямку польського стану стрілу за стрілою, спрямовуючи їх високою дугою. Яка сила, яка грація була в їхніх скупих, вивірених рухах! Міцно впершись у землю широко розставленими ногами, вони легко натягали тятиви тугих луків, і з пронизливим свистом летіли гострі, оперені орлиним пером стріли. Там, в бірюзовій безодні неба, смертельні посланці повертали свої гострі як бритва рихви до землі і на шаленій швидкості мчали, відшукуючи серед натовпів озброєного люду, між косяками коней, табунами худоби і нашвидкуруч побудованого тимчасового житла свої цілі. І подекуди знаходили їх серед вишикуваної в бойові порядки кінноти, далеко за межами дії мушкетів та самопалів. За кілька хвилин, метнувши не менше тисячі стріл, лучники повернулися за бойові порядки піхоти. Одразу ж тулумбаси подали сигнал до відходу. Польські гармаші, як і раніше, мовчали, хоругви стояли без руху.