Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

– Про що ви? – беззлобно мовив Шемберг.

– Про те, що знаходиться у вас перед носом, панове, – скипів Чарнецький, – і чого ви вперто не бажаєте помічати! Адже за військову підтримку Хмельницький повинен розрахуватися з перекопським мурзою і його татарами. Але посада чигиринського сотника і статус банити не надто сприяли його збагаченню в таких розмірах, аби утримувати наймане військо. Чи не так?

– Звісно, – погодився Сапєга. – Хмельницький скоріше сам найметься за дрібну плату до надвірних військ кого-небудь з панства.

– Навряд чи! – зиркнув на нього Чарнецький. – Тож подумайте, якщо венгржин ще не зовсім гуде в ваших головах, чим реблізант розрахується із союзником? Може, гарматами? Нізащо! Задля цього він має надто багато амбіцій. Тоді може нашим обозом і шляхетними бранцями, за яких можливо отримати немалий викуп?

– Ну, знаєте… – загудів Шемберг, – це ще подивимося!

– А нічого дивитися. Краще перестаньте пиячити, панове, і займіться підготовкою війська до відбиття кавалерійської атаки. Наш Гай Цезар наклав у штани, тож мусимо перейматися всім ми, не розраховуючи на нього.

Не дивлячись на різкий тон ротмістра, ніхто з його опонентів не виказав невдоволення – за хвилину обидва були серед колон своїх реґіментів, готуючи жовнірів до бою, наскільки це було можливим за даних обставин.

Рівно за годину, як і передбачав Чарнецький, дорога пішла спочатку полого, а потім усе стрімкіше, опускаючись до вузького, не більше двохсот сажнів завширшки, урочища, стіни якого, круті і порослі кущами шипшини, були майже неприступними. Спочатку передовий дозор, а потім і хоругви почали спускатися в низину Княжих Байраків. Коні обережно ступали поритим струмками весняних вод і вкритим купинами глини схилом. Вози обозів важко йшли, підминаючи під себе низькі кущі ожини та верболозу. За чверть години майже половина неповороткої валки втяглася в урочище і продовжувала рух. І тут заграла тривожна сурма. Чарнецький, немов ужалений, підхопився в сідлі, напружено вглядаючись в обрій. У тилу відступаючого війська ясно проступала на тлі блакитного неба жовтувато-сива хмара пилу. Помилки бути не могло – їхніми слідами прямувало велике комонне військо.

– А ось і Тугай-бей власною персоною! – криво посміхнувся ротмістр. – Пся крев! Гіршого місця для оборони не міг би винайти і люцифер! Уперед, до лісу. Наш порятунок у лісі за урочищем! – заревів він щосили.

І почалося. Жовніри і обозна челядь щосили зацвьохкали батогами, підганяючи знесилених коней до рятівної стрічки лісу, яка темніла всього за версту від авангарду війська, там, де розширюючись, стіни урочища випускали шлях на рівний простір степу. Перелякані обозні ар'єргарду мало не налітали на передні вози, коли чули спів сурми, який раз по раз давав гасло тривоги. Скоро спів припинився, у гаслах відпала потреба – на відстані трьох сотень сажнів позаду наляканого війська Стефана Потоцького з'явилися перші сотні татарської кінноти. Поки ще добре не розбірливі з такої відстані, вони вкривали видноколо чорною мошвою, з кожною хвилиною збільшуючись у розмірах і в кількості. Через чверть години всім, навіть благодушному Сапєзі, стало зрозумілим: їх переслідують у такій кількості, яка не дає приводу для сумнівів – Тугай-бей вирішив знищити військо Потоцького і без серйозних на те причин не відмовиться від задуманого. Їхня відсутність до цієї миті вказувала лише на одне – саме у Княжих Байраках готувалася пастка. Чарнецький струснув головою. Потрібно було рятувати становище саме йому, адже на Потоцького покладатися не доводилося, Сапєга і Шемберг теж не мали стільки досвіду, як він, хоч і займали у війську дещо вищі від нього посади. Він рвонув з піхов важкий палаш і розвернув коня на зустріч переслідувачам.

– Піхотна фаланга, шикуйсь! Піки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах!

У відповідь на накази знову озвалися сурми, здійнялися знамена, і порядок у війську дещо почав відновлюватися. Вози знову було взято під охорону кавалерійськими хоругвами, ар'єргард відокремився від валки і перетворився на невеликий, але досить міцний заслон. I цієї миті з порослих чагарниками стін Княжих Байраків посипалися хмари татарських стріл, вихоплюючи з рядів розгубленого війська десятками все нові й нові жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бік заростей вдарили розрізнені постріли з рушниць, які не несли полякам ніякої користі – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених і гуркіт возів, котрі летіли, ризикуючи перекинутися і почавити піхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканої армії. А вишикуваний Чарнецьким ар'єргард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершників. Ті підскакували майже впритул, засипали поляків стрілами і дротиками, не спиняючи коней, і швидко відходили в тил. На їх місце одразу ж вискакували інші. Знову і знову. До тієї пори, доки рівні ворожі шеренги не буде знекровлено настільки, щоб ударити в них кінськими грудьми без занадто великої шкоди для себе. Не лякали ординців навіть злагоджені мушкетні залпи польського війська. З огляду на це Чарнецький вирішив потроху відводити фалангу, стримуючи ногаїв вогнем хоча б настільки, аби вони не влітали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовірному напруженні, але врешті ротмістру здалося, що задумане ним вдається – татари, здавалося, зменшили натиск і тепер трималися позаду них на відстані, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стріляння луками. До рятівного узлісся залишалося вже зовсім небагато. І тут позаду себе, звідти, де знаходився авангард війська, Чарнецький почув сильний тріск і загрозливий шум. Від несподіванки він мало не впустив повід.

– Поручник! – заволав ротмістр тієї ж миті.

– Тут, ваша милість!

– Негайно взнайте, що там діється!

За три хвилини поручник уже й повернувся.

– Біда, ваша милість! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мішок!

У відповідь на його слова зі стін урочища гулко і часто забили гармати…

Як тільки Стефан Чарнецький зрозумів, що заслон, утворений ним в ар'єргарді війська приречений на загибель від вогню картечі й татарських стріл, він повернув коня і почвалав усередину конаючої армії – лише там можливо було згрупувати найбільш боєздатні кавалерійські підрозділи і спробувати піти ними на прорив, рятуючи вже якщо не військо, то власне життя. Якоїсь миті він натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зі свого напівсонного стану і притримував коня, який ходив дзиґою, поспіхом віддавав якісь розпорядження. Здавалося, він не звертав жодної уваги на вибухи і сичання картечі зовсім поряд від себе.

– Уперед, лицарі! Покажемо боягузливим кочівникам, як уміє помирати польська шляхта! – почув ротмістр серед гуркоту різанини його напружений голос. Не заховався від погляду Чарнецького і божевільний блиск в очах у гетьманича, тремтіння його губ і нездоровий рум'янець на обличчі – шолома не було на Потоцькому і його довге волосся розміталося по наплічниках панцира. Ротмістр кинувся до Потоцького.

– Ваша ясновельможність, не час вдаватися до непотрібного геройства, одягніть шолом заради Єзуса і давайте наказ кінноті збиратися під ваші знамена! Ми зробимо спробу врятувати кінноту, а це вже немало!

– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим сміхом. – Невже ви сподіваєтесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивіться ж правді в очі!

Немов на підтвердження його слів, зовсім поряд від них вибухнула граната, розірвавши навпіл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох ніг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собі в повітрі червону хмару і виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кіннота закінчила знищення розбитої гарматним вогнем піхотної фаланги заслону, і кинулась углиб табору із шаблями наголо, сіючи смерть і доповнюючи картину повного безладу, в полоні якого опинилися рештки поляків.

– За мною! Хто вважає себе потомками сарматів і мріє покласти життя на полі Марса за Батьківщину, за мною!