Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

Через кілька хвилин почали збиратися інші сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповіді, коротко віталися з полковником і Богуном, після чого розсідалися по лавках, очікуючи, доки розпочнеться нарада. Нарешті зібралися всі. Данило коротко переповів їм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хіба що таємний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану.

– Усе, панове старшина. Виступаємо за годину до світанку, – закінчив доповідь Нечай, і коротку нараду було закінчено.

У передсвітанкових сутінках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижні табір між річками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межі свого окопу військо. Козаки виходили полками і сотнями, з обох боків прикриваючи вози обозів, закинувши на плечі довгі ратища списів або стволи мушкетів, хвацько виступали попереду них хорунжі, прапороносці і бандуристи. Комонні частини полків було зведено в кілька загонів, на плечі яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана і його польовий штаб, ар'єргарду, що йому було доручено охороняти тили від несподіваного нападу, і кілька десятків дрібних чат, по кількадесят козаків у кожній. Чати розбіглися степом навсібіч, слугуючи очима і вухами війська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозів, прикрита з тилу комонним ар'єргардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовій тирсі глибокі колії своїми велетенськими, кованими залізною шиною колесами. Триста піших і п'ятсот комонних козаків з полку Максима Кривоноса, котрі вважалися тепер особливим артилерійським підрозділом, супроводжували армату, забезпечуючи її рух і охорону – гетьман Хмельницький, як і будь-хто з полководців XV–XVIII століть, надавав арматі особливого значення у війську, тож беріг, як зіницю ока.

П'ять днів продовжувався похід безлюдними просторами Дикого Поля, під час яких не відбулося будь-яких подій, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок між запорізькими чатами і проводами коронного війська, висланими на розвідку та здобуття «язиків» у степ. Пану Потоцькому вельми не поталанило у справі здобуття того самого «язика», натомість козакам удалося полонити двох жовнірів з хоругви пана Лянцкронського і навіть шляхтича, яких Хмельницький, з огляду на відомі одному йому міркування, коротко допитавши без будь яких тортур, наказав відпустити, попередньо роззброївши і відібравши у них коней. У відповідь на пихату фразу шляхтича: «Ліпше убий мене, здрайцю, інакше обіцяю, як Бога кохам – я повернуся на брону ойчизни до пана гетьмана і не заспокоюся, доки не відряджу до диявола твою чорну душу!», – Хмельницький лише засміявся йому в очі і кинув за мить до того, як повернути коня і помчати геть:

– їхав би ти, пане, до Великопольщі, там твоя ойчизна. Тут лише твоя смерть!

І рухалися далі полки, щодня долаючи не менше двадцяти верст відстані до Корсуня і до нової битви. На обрії, трохи на південний схід від напрямку руху козацького війська, здіймалася хмара жовтавої куряви з-під копит коней татарської орди. Тугай-бей, як і раніше, вважав за доцільне триматися на відстані кількох верст від козаків, підкреслюючи тим самим своє відношення до тимчасових союзників і одвічних ворогів – лише виконання домовленостей без будь-якого зближення і вияву прихильності.

А Богун навіть під час спокійного переходу не втрачав жодної хвилини, яку міг використати для військового навчання. Засвоїв-бо ще з часів січової молодості – військо сильне не кількістю, а духом. І ніщо не ліпше для духу воїна так, як чітка військова дисципліна і впевненість у людині, що стоїть поруч. Тож із завзяттям містечкового возного[22] взявся він за посилення дисципліни серед козаків своєї сотні, тобто серед людей, які всього кілька тижнів тому були простими собі селянами, міщанами або й розбишаками з плавнів чи Чорного лісу. І хоча Богун не міг дозволити собі відбирати в козаків задля навчань короткий час відпочинку після багатомильних маршів спекотними просторами Подніпров'я, він знайшов інший вихід: помітивши, що новобранці пересуваються під час переходів безладними купками, Іван взявся за справу послідовно і наполегливо. Одразу ж після короткого привалу для обіду першого дня після виступу із Жовтих Вод він зібрав докупи всіх своїх курінних[23] і наказав після привалу вишикувати сотню оборонною рукою. І тут почалося. Новобранці, не розуміючи, чого від них потребують, збилися великими юрбами обабіч возів. Стояли без руху, лише тривожно позираючи на обрій. Та навколо було тихо і спокійно, зникли навіть сліди пересування загону Тугай-бея. Богуна від побаченого покоробило, і він ледь-ледь втримав себе в руках – дещо рятували картину козаки, які склали кістяк сотні ще в Кам'яному Затоні, а також деякі з тих, хто встиг нюхнути пороху під Жовтими Водами. Але більша частина новоприбулих не мала взагалі ніякого уявлення про військові шикування, не говорячи вже про складні перестроювання і еволюції у складі сотні або полку.

– Джуро! – покликав Іван крізь зуби, тамуючи невдоволення. Той одразу ж віднайшовся:

– Слухаю, пане сотнику!

– Лети до полковника, скажи: ми наздоженемо пізніше. А поки що мої козаки шикуватися вчитимуться!

Коли ар'єргард війська відійшов від місця колишнього привалу на три сотні сажнів, Іван на чолі сотницького почту почав об'їздити натовпи козаків.

– Що ж, панове гречкосії, пастухи, грубники, бондарі, винокури, різники, стельмахи і кожум'яки! Пора вже вас всіх на козаків перетворювати! – забринів над натовпом його голос. – Козаків! І цим все сказано: вояків вправних, мужніх і досвідчених. Поки що я тут таких людей не бачу. Так, багато хто з вас вистояв у минулій битві, за що кожному від мене, пана гетьмана і неньки України уклін низький. Але буду відвертим: не так ваша вправність, а більше талант військовий батька Богдана і милість долі допомогла нам. Тож кажу вам: бачу я перед собою лише юрбу бажаючих шаблями помахати, а не козаків. Та вас не те що гусарська хоругва, табун неосідланих татарських бахматів по полю розмете, так що оком кліпнути не вспієте!

Іван їхав поміж натовпу, прислухаючись до тиші, ще більш дзвінкої від того, що вона нависла над майже тисячним стовпищем.

– Не головне для піхотної сотні уміння фехтувати ладно, – чітко карбував слова Богун, – не головне вміти білці в око поцілити. Рівняння головне! Уміння зберегти ряди під час нищівного удару ворога, миттєво закрити пролом строю там, де дістала зла доля товаришів ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана і стояти. Стояти! Так стояти, ніби всі ви є одним цілим, глухою стіною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора і Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тільки в розумінні цього ваше життя під час бою і наша спільна перемога! – Іван перевів подих і повернув голову до Нечипоренка. – Давай, Михаиле, з курінними, наводьте лад. Доки не побачу вишикувану оборонною рукою сотню, з місця не зрушимо!..

Лише надвечір Іван Богун наздогнав Нечая, який їхав верхи на гнідому огирі, під полковою, дарованою січовим товариством хоругвою.

– Дозволь, пане полковнику, зайняти своє місце в строю, – весело вимовив він, притримавши розгаряченого чвалом Цигана.

– Давно мав би, – знизавши плечима, відповів Нечай. – Чому відстав?

Іван прикрив повіками очі.

– Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу.

– Як знаєш, – не став допитуватися Нечай. – Тільки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже військо степом розпорошувати, та ще без дозору…

– Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумітися.

– Що ти задумав? – звів на побратима очі Нечай.

– Нічого особливого. Я всього лиш хочу перетворити їх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рівні ряди козаків його сотні, – на козаків.