Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.

Домінік Заславський розвів руками:

– Від усієї душі хотів би вірити у найскоріший прихід пана Ієремії, але хто мені може сказати: чому він досі не в нашому таборі? А без нього захист наших позицій від ворога, який переважає нас у кілька разів, стає справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький.

Калиновський звів очі догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремі Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала пані Грізельда Констанція Замойська, ставши його дружиною, а не пані Заславською. Він ніколи не впускав можливість кинути шпильку на адресу князя, і ця нарада не стала винятком. Навіть якщо взяти до уваги те, що на ній вирішувалась доля коронного війська.

– Вишневецький буде тут, як тільки зможе переправитися через Дніпро! – запально відповів Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всі перевози на багато миль вниз і вгору по Дніпру. Тепер князь змушений йти на північ вздовж річки в пошуках засобів для переправи.

– Що сталося, те сталося, – зітхнув Потоцький. – Ми не можемо очікувати безкінечно довго, а переправу князь, цілком ймовірно, знайде лише на Чернігівщині. Давайте послухаємо думку пана Сенявського.

Сенявський, огрядний шляхтич, піднявся з-за столу і витер хусточкою спітніле чоло.

– Якщо правдою є чутки про те, що у Хмельницького і Тугай-бея сорок тисяч війська, я волів би відійти. Зайве геройство нам тепер ні до чого, адже ми вже бачили, до чого це привело реґімент пана Стефана… – сенатор замовк, зустрівшись поглядом з Миколаєм Потоцьким, але за хвилину виправився, – що для мене не менш скорботно, аніж для вас, пане Миколай.

– Тобто ви підтримуєте моє рішення? – пропустив повз вуха його останні слова Потоцький.

– Саме так!

– Можете сісти… Хто наступний?

Один за одним на користь рішення про відступ висловилися Бєгановський, Одривольський і Яскольський.

Калиновський тамував злість, схоже, він залишиться якщо й не один, то в меншості, і схиблений після смерті сина Потоцький виведе військо з табору і кинеться навтьоки, наразивши його на безмірно більшу небезпеку, аніж та, яка б чигала на них під час облоги.

– Панове, будьте виваженими у своїх рішеннях! – голосно закликав він. – Наш табір складено із шести рядів возів, добре обкопано насипом і ровом. У нас досить питної води, провізії і аппараментів.[25] Для чого виводити військо у поле перед лицем грізного ворога?

– Якщо пану не відомо, є багато прийомів, за допомогою яких військо захищається під час переходу, – криво посміхнувся Потоцький.

– Розумію ваш сарказм, але не розумію багато чого іншого. Наприклад: чому коронний гетьман Речі Посполитої дбає про втечу з поля бою, а не про захист інтересів ойчизни! – крізь зуби кинув Калиновський.

– Саме про них я і дбаю, якщо ви не помітили. Але пояснювати це вам – означало б втрачати дорогоцінний час. Отже, хто ще має бажання висловитись?

Піднявся Чорторийський.

– Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися підкріплень тут, під Корсунем, аніж йти невідомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузів. Натомість, коли підійде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козаків із двох боків.

– Ви забуваєте, пане Чорторийський, що навіть спільно з Вишневецький ми будемо програвати в кількості війська більш ніж у два рази.

– Але якого війська! – бундючно кинув Чорторийський.

– Усе ж це великий ризик, – долетіло з натовпу молодших командирів, яким не знайшлося місця за столом, і вони змушені були стояти за спинами в сановитих товаришів.

– Мусимо відійти щоб зібрати більше військо!

– Час для посполитого рушення настав ще після Жовтих Вод!

Протягом чверті години свою думку висловили ще кілька учасників наради і всі вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вірне підтримати його точку зору. Ставало очевидним рішення наради: відійти на захід від Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським військом. Та Мартин Калиновський не здавався:

– Панове! Шановна шляхто! Згадайте ж про ваш гонор, якщо тактичні міркування не спроможні схилити вас до прийняття єдино вірного рішення, яким, безперечно, є оборона Корсуня. Хіба лицарські традиції дозволяють нам, потомкам найшляхетнішого польського лицарства, думати про відступ перед ордами варварів і ваших учорашніх хлопів? Чи не палючим соромом будете пройняті ви всі, коли малжонки ваші, малолітні діти і старі батьки запитають: чому не захистили їх тут, чому, немов боягузливі вівці, кинулися самі під захист мурів польських міст, допустивши до них запорожців і татар?

– Ви забуваєтесь, пане Калиновський! – заверещав коронний гетьман. – Я, слово гонору, не дозволю таких висловлювань у моїй присутності! Ви не серед натовпу міщан, проше пана, ви виголошуєте промову в колі командирів коронного війська, несправедливо звинувативши їх у боягузтві!

Калиновський підхопився на ноги.

– Я проголошую боягузами лише тих, хто хоче показати спину натовпу смердючих хлопів, маючи за обов'язок їхньою кров'ю змити плевели бунту з доброго зерна слухняних підданих корони. Тих, хто висловлюється тут за відступ!

– Проше?!

– Так, пане Потоцький, я не помилився.

Потоцький кілька хвилин мовчав, не наважився порушити тишу й ніхто інший. Нарешті пан Миколай перевів подих і мовив тоном, який не терпів протиріч:

– Питання гонору ми з вами вирішимо пізніше за допомогою шляхетського суду. Натомість тепер кажу вам: ви лише польний гетьман. Але навіть з огляду на це я не маю наміру використовувати своє службове становище – рішення, котре ми приймемо цього вечора, буде спільним і добре обдуманим. І якщо коронне військо завтра й покине Корсунь, це буде не рішенням Миколая Потоцького, це буде бажанням загальної більшості присутньої тут вельможної шляхти. Річ Посполита – парламентська республіка. Подобається це вам чи не подобається. Тож прошу бути більш стриманим у висловлюваннях, пане Мартине.

Калиновський посміхнувся крижаною посмішкою.

– Республіка? Чудово! Але навіть Римська республіка під час життєво важливих війн обирала собі диктатора. Пана Потоцького щось утримує від прийняття на себе такої ролі?

– Так.

– Що саме?

– Турбота, яка іменується pro bono publico.

– Панове! Благаю вас, припиніть сперечатися, ми маємо вибрати рішення, а не почати розкол у власному таборі! – втрутився у перепалку гетьманів Домінік Заславський.

Мартин Калиновський рвучко повернувся і поглянув на Заславського. Той відповів йому сміливим поглядом. Чималеньке надвірне військо у складі коронного і власне положення дозволяли йому не відводити очей перед поглядом коронного польного гетьмана.

– Добже! – випалив Калиновський. – Бардзо добже! Але нєх пан не мовить, що я не попереджував. – Він заграв жовнами і сів за стіл.

Потоцький перевів подих.

– Отже, якщо пан Калиновський дозволяє мені продовжити, я хотів би вислухати думку решти ясновельможного панства…

Через півгодини стало зрозумілим – майже всі з присутніх обрали для себе за корисніше полишити позиції і відступити. Калиновський лише мовчав і скрипів зубами.

– Я не маю можливості запобігти відступу, – нарешті приречено мовив він. – Але подумайте хоч би над тим, як вчинити так, щоб забезпечити найбільш безпечне просування ворожою територією.

Немов у відповідь на слова пана Мартина, наперед виступив один з молодших командирів драгунської хоругви пана Одривольського.

– Якщо ясні пани дозволять, я міг би запропонувати шлях, найбільш безпечний для війська, – повним пристрасті голосом вимовив він.

– Прошу пана відрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький.

– Поручник його королівської милості Самійло Зарудний.

– Русин? – Потоцький звузив очі. Поручник витримав його вивчаючий погляд.

– Так, ваша ясновельможність, мій батько русин. Але я більше десяти років на королівській службі, і ніхто не може сказати, що я коли-небудь дав привід підозрювати мене у прихильності до бунтівників і нещирості до тих, кому віддав на службу свій чесний меч і свою руку.