Меридіани (На украинском и русском языках) - сборник

— Щось із Лан? — здавалося, закричав Сергій, але Петровський ледве почув його шепіт.

— Так, Сергію Вікторовичу. Приготуйтеся почути речі несподівані і жахливі. Вам відомо, що…

— Що з Лан?!

— Те саме, що зі мною, з вами, з усіма членами екіпажу! — раптом закричав Петровський і знесилено замовк.

— Нічого не розумію, — сторопів від крику завжди врівноваженого професора Сергій.

— Тому майте мужність слухати спокійно. Годин зо дві тому, після пологів, ми виявили у Лан злоякісну пухлину…

— Але ж рак ще до нашого відльоту з Землі люди навчилися виліковувати.

— На хворобу Лан ми звернули увагу тому, що ваша дружина була під постійним наглядом. Коли ж ми провели, раптовий медичний огляд усіх астронавтів…

— У всіх одна хвороба? — заворушилося волосся на голові Сергія. — Всі хворі на рак?

— Всі, окрім новонародженого.

— І я — теж?!

— Вас ще не оглядали, та я, на жаль, упевнений, що й ви не виняток. Там уже зібралася рада плазмольота, а всі, хто спав у кабінах електросну, розбуджені. Ходімо, Сергію Вікторовичу.

Сергій почав зводитися на ноги, але відразу знову сів на ліжко. Запаморочилася голова, перед очима попливли червоні кола. Весь корабель сповнився досі невідомим гулом.

І знову — тиша. Здавалося, що нічого не трапилось, і лише тупий біль у лікті, яким він об щось ударився, нагадував Сергієві про незрозуміле, але відчутне гальмування швидкості плазмольота.

Сергій подав індивідуального пакета Петровському, у якого з розбитої щоки текла кров, і вискочив у коридор. Біля дверей корабельної лікарні його зустріли стривожені медики.

— Тут ніхто не постраждав, — заспокоїв його Курганов. — Біжіть, Сергію Вікторовичу, у астронавігаційну!

Сергій заглянув у напіввідчинені двері, зустрівся поглядом з Лан, яка лежала на ліжку, пригортаючи до себе сповиту дитину; якусь мить завагався, потім круто повернувся і побіг радіальним коридором у астронавігаційну. Обох капітанів і Головного астронома він побачив схиленими над круглим чорним столом з діючою моделлю того району простору, де проходив тепер плазмоліт. Потужні локатори і обчислювальні машини корабля вже працювали на модель, з кожною секундою посилюючи яскравість мікропроекцій.

— Струс корабля — наслідок дуже активного реагування гальмівної автоматики на незначне відхилення плазмольота від заданого курсу, — зустрів Сергія Іван Германович Новиков. — Якась мільйонна доля градуса. Але на такій швидкості і це могло закінчитися катастрофічно. А в чому справа — неясно. Сідайте, разом розберемось.

Сергій з повагою дививсь на старших друзів. Всі вони знали про свою страшну хворобу, але в хвилину ще більшої небезпеки діяли чітко і мужньо. І Сергій, як умів це лише він після подорожі до сергусіянських “куль мудрості”, відразу і повністю переключив роботу думки на всебічний аналіз показників таблиць Добробаса. Здавалося, що за корабель відповідає він один. І треба, конче треба, спішно розв’язати неабиякої складності задачу, інакше всіх чекає загибель.

Загибель? Але від чого? Від масової хвороби чи невідомої космічної небезпеки?

— Он вона! — тривожно вигукнув Добробас, вказуючи астронавтам на світлу цятку, що позначилася над чорним столом. — Це космічне тіло, якого на зоряних картах сергусіян не було!

— Зміщення з курсу у нас сталося якраз убік цієї маленької порошинки?.. — жваво втрутився Іван Германович Новиков, показуючи очима на точку в просторі, що правила за плазмоліт на моделі. — Хіба не дивно? Відстань же величезна!

— Відстань величезна, і все-таки?.. — недовірливо похитав головою Юрій Степанович Чуєв, Сергіїв дід. — На такій відстані?..

— Гадаю, що ви маєте рацію, капітане, — підтримав його Сергій. — На корабель діють сили з цього району простору. Ось тут (Сергій показав олівцем у простір моделі недалеко від поміченого космічного тіла) має бути гігантський астероїд.

Добробас здивовано поглянув туди, куди вказував Сергій, знизав плечима, нічого не сказав і мовчки задав програму обчислювальним агрегатам на визначення несподіваного гравітаційного поля. І всі дванадцять хвилин, доки напружено гули прилади, заповнюючи цифрами картку-зведення, астронавти сиділи мовчки. Кожен докладав усіх сил розуму, досвіду і знань до того, щоб розгадати причини несподіваних подій.

До астронавігаційної зайшли Курганов і Петровський. Побачивши всю раду плазмольота в глибокій задумі, вони тихо сіли в куточку залу. Та ось заклацали реле перевіряючого контрольного приладу, і на стіл перед Добробасом ліг невеличкий аркуш, густо всіяний цифрами. Від одного погляду на них Микола Іванович зблід і рвучко звівся на ноги.

— Небезпека, товариші! Ми йдемо назустріч невідомому гравітаційному полю і фактично вже перебуваємо в його полоні. Якщо ми не уповільнимо руху, не змінимо курсу, корабель просто вріжеться у невідоме небесне тіло!

— Аварійна тривога! — якомога спокійніше сказав у мікрофон Юрій Степанович Чуєв. — Всім зайняти місця за розкладом!

Сергій миттю уявив, як від цих спокійних, але страшних слів здригнулася Лан, як кинулися лікарі, щоб перенести породіллю з дитиною в амортизатор. Вірний його друг Шао Лі в цю хвилю вже зайняв пост у радіорубці і чекає нової команди…

— Приготуватися до тривалих десятикратних перевантажень при гальмуванні! — подав очікувану команду дід Юрій, і Сергій, як і всі в астронавігаційній, сів у широке крісло, натиснув аварійну кнопку, і все його тіло огорнули пружні подушки, а сидіння розвернулося спинкою в напрямі руху корабля.

— Перший імпульс! — пострілами линули команди. — Другий! Третій! Так тримати!

Ледве перемагаючи раптові приступи нудоти і головного болю, Сергій в короткі інтервали між імпульсами гальмування намагався уявити обличчя свого сина, якого він так ще й не бачив. Та все було марно! Перед очима чомусь поставали образи сергусіянських дітей, яких він бачив у школах. Потім його думки мимоволі повернулися до іншої, можливо, ще страшнішої небезпеки — хвороби на кораблі. За всіма ознаками, це була епідемія невідомого “космічного” раку, яка проникла на плазмоліт зовсім недавно, бо за даними лабораторії у більшості членів команди виявлені не розвинені пухлини, а по одному—два мікровогнища початкової стадії хвороби.

Широким півколом стоять глибокі крісла. В найближчому з них сидить у задумі головний астроном. Незвичайне помолодіння на Сергусі зробило його невпізнанним. Зникла сивина і зморшки, вицвілі колись біля телескопів очі набрали живого блиску. Це був зовсім не той Микола Іванович Добробас, старий вчений, з котрим ступав у свої перші трудові роки Сергій. І він угадував тепер постать астронома в коридорах корабля лише за одною ознакою: Микола Іванович, як і колись, трохи горбився. Потреба постійно вдивлятися в екрани приладів виробила вже невиправну звичку. Навіть тепер, під час імпульсивних гальмувань, Микола Іванович смішно підгинав коліна майже до підборіддя і “грудкою” знову втискувався в спинку крісла. Трохи далі в кріслі вільно і зручно почуває себе дід Юрій. З того часу як другий капітан корабля жартома заборонив онукові називати його дідом, Сергій потроху звик до молодості Юрія Степановича Чуєва і вбачав у ньому свого діда лише теоретично. Русявий чуб, дужа шия атлета, повновиде мужнє обличчя без єдиної зморшки — який же це дід? Кожен імпульс гальмування він сприймає у кріслі, граючи силою м’язів, мов у центрифузі.