Сагайдачний - Андрiй Чайковський
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
- Не можу вволити волi вашої милостi, бо я господар в моєму домi i я не малолiтнiй.
- Знайшов свiй свого, - говорив сердито пан сенатор. - Ви всi однаковi i тiльки блахманите очi Речi Посполитiй, що ви їй вiрнi, а держитесь тої клятої шизми.
- Ваша милiсть! Гостиннiсть має свої права, але рiвночасно накладає на гостя певнi обов'язки. Я ще раз прошу не обижати моєї вiри.
- Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький.
- Не обмежую волi вашої милостi, за мою щиру гостиннiсть платите менi обидою.
Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов буряк. За ним услiд вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав зараз складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто не знав причини такої змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з цiлим крамом.
Аксак пiшов до жiнки i розповiв їй свою розмову з гостем.
- Хай собi їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цiлою родиною прямiсiнько пiдемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак пiдстав товариської оглади, чи польська зарозумiлiсть?
Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича:
- Прогнiвив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, вiн зараз вибирається вiд мене.
- Коли я його прогнiвив, то чого ж на вашу милiсть свою злiсть зганяє? Я запевняю вашу милiсть, що я поводився i говорив чемно i достойно. Краще менi було до нього на розмову не йти.
- Не роби собi, вашмосць, з цiєї пригоди нi раз нiчого. Вiн, погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я, рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти.
У Конашевича заблищали радiстю очi:
- Цього я i надiявся. Виходить, що наша церква знайде в потребi могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами. Передi мною пан сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганiше.
Пан Хлоднiцький, виїжджаючи, хотiв попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, i до нього не вийшла.
Вiн виїхав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким.
Того дня вже панського обiду не було. Конашевич зi своїми хлопцями наїдав борщ i вареники зi сметаною.
В цiлiм домi настав давнiй порядок.
Конашевич заходив мiж київське мiщанство. Всюди його радо приймали. Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях i хрестинах. Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i має у нього велике слово".
О. архiмандрит, коли про це довiдався, поїхав зараз до Аксакiв. Вiн тою справою дуже зацiкавився. Це копало пропасть помiж шляхтою римської i грецької вiри i тим самим зближало вельмож до церкви.
- Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би аж злякався.
Увесь час свого побуту в Києвi не мав Петро жодної вiстки з Чепелевого хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у Чепiля дiється.
Х
Як Петро виїхав вiд Чепеля з запорожцями, стало на хуторi, мов по вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi їжi, нi напиткiв, i цiлий домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих спiвах, музиках i гульнi стало в хуторi тихо, мов вмерця винесли. Усi вiдчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з своєї кiмнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку.
Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила до неї частенько, а тодi не було мiж ними iншої розмови, лиш про Петра.
За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона споважнiла i зробилась мовчазлива, начеб її десять лiт вiку прибуло. Коли спiвала, то лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати.
Якось зимою випало сотниковi поїхати з кiлькома козаками в дорогу на кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нiчого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимi, був час спокiйний i не було жодної небезпеки.
Одної ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi загавкали та й вiдразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, i вона встала.
Мати каже:
- Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тiчки збираються.
- Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився.
- Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся.
Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною крiзь оболонки. Маруся вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась стайня. А там стояли воли, корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала:
- Гей, вставай, бо горимо!
А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та випустити товар, поки челядь повстає.
Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали їй рота i при-слонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе i втiкає щосили.
З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На селi вдарили на пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару i гасити огонь. Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що казати, бо нiхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А тут така нiч, що й слiду не побачиш.
Козаки посiдали на коней i роз'їхались у рiзнi кiнцi.
Старий Онисько каже до сотничихи:
- Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно, що нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. - А далi Онисько скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!
Усi тепер нагадали собi жидка.
Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до стайнi, сiв на коня таки без сiдла, прикликав за собою собаку i полетiв за ворота. За ним поїхали два козаки.
Марусю понесено геть за хутiр, де не доходило свiтло пожару. Вона пручалась з усiєї сили та не могла себе освободити. На тiм мiсцi стояли якiсь двi постатi на конях i держали третього коня за поводи. Той, що її нiс, сiв на коня. Йому пiдсадили Марусю i всi троє помчали вихром у степ.
- Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина.
Дiвчина аж завмерла зi страху вiдразу, побачивши бiля свого лиця погане рябе лице Сруля.
Гнали так аж до свiту. Тодi стали пiд якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лицi та усiх бачила.
Крiм Сруля, було тут ще двоє обiрванцiв, розбишак страшних, мов чорти. Марусi вiдiткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дiвчини, аж горiв увесь.
Один з розбишак каже:
- То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дiвчина з тобою, поганим, жила?
- По це ж я з вами їхав.
Тодi той розбишака узяв його за вухо i каже:
- А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?
Срулько поблiд:
- Те, що я вам обiцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Вiн вийняв гаманець з кишенi i подав розбишацi.
- Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дiвчину ми беремо собi. Вона варта султаншею бути, а перший стрiчний татарин дасть за неї п'ятсот червоних, а два рази стiльки вiзьме за неї на базарi у Кафi або де-небудь.
Маруся чула те все i вiдразу зрозумiла, яка їй доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, i не могла промовити словечка.
- Так ви менi хочете вiдiбрати мою добичу? - скрикнув Срулько не своїм голосом i блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.
Розбишаки стали смiятися:
- Не хвилюйся, козаче, i не сердься, бо ми її вже взяли.
- А мої грошi, що я вам заплатив?
- Говорiм на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче опудало, як ти, посмiв посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навiть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дiвчина - хоч у султанський гарем. Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої грошi, а дiвчина - наша.
Вiн шпурнув Срульковi гаманець з грiшми в лице. Срулько посатанiв. Хвилинку подумав. Вони гадали, що вiн з тим погодився. Та вiн миттю вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце.
Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива.
Розбишаки скрикнули:
- А ти, злодiю, що зробив?