Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Розбишаки скрикнули:

- А ти, злодiю, що зробив?

- Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом.

- Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди. - Один вхопив його так сильно, що не мiг ворухнутися.

- Давай, товаришу, мотуза.

- Люде добрi, що ви хочете зi мною робити? - жебонiв Срулько, пручаючись. - Пожалiйте мене, не губiть. Я її дуже любив. Берiть усi мої грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся.

- Грошi не твої, бо ти їх вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв.

- Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила.

Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.

- Виє, шельма, та ще вовкiв накличе.

Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа чортовi в зуби.

- Що ж ми з цiєю бiдною зробимо? Годi її так лишати в степу вовкам на снiданок, - каже один.

- Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам.

Пiдняли гаманець з грiшми з землi, обшукали ще Срульковi кишенi, посiдали на конi i поїхали в степ.

Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом, мов вихор. Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю.

Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом.

Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снiгу з створеними переляканими очима у калюжцi своєї кровi, яка ще не застигла. На деревi висiв Срулько.

Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дiд припав головою до мертвого тiла i плакав, мов мала дитина:

- Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти у своїй кровi купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко. Вже не почуємо твого щебетання, твого срiбного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бiдний сотник, бiдна мати, всi ми бiднi без тебе будемо.

Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто не знав, що тепер їм робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже:

- Годi, дiду, нам пора вертати з мертвим тiлом на хутiр. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, нiяк не розберу.

Аж ось побачили вiсельника на галузi.

- Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько, то його робота.

Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами.

- Глядiть, їх тут було бiльше. Видно, що нi вона, небога, себе не зарiзала, бо у неї пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?

Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав мотуза, котрим зв'язали Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло, i вiн держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голiвка склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасiцi. I тепер вона спить i вже нiколи не прокинеться. Онисько придержував її голiвку рукою, i так поволi вертали додому. Чого їм було поспiшати?

У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч.

Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i молодицi зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собi волосся з голови з одчаю.

Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе село, допитам не було кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi.

Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в свiтлицi. На її гарнiй головi пишався дiвочий вiнок з зеленого барвiнку. Маруся лежала, начеб сонна. Тiльки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертнiй тривозi.

Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось од неї вiдвести. Уста її шевелiли, начеб промовляла. Iнколи на її устах появлялась на один миг зболiла усмiшка.

Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно. Не рушилась, як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався.

А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале, i велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.

Не годен цього нiхто описати, що дiялось з сотником, коли, вернувши, побачив єдину дитину на столi помiж свiчками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замiсть пiд вiнець, повезли Марусю на кладовище бiля церкви.

Поховали Марусю в замерзлу землю.

З весною загадали висипати могилу, обсадити барвiнком, у головах посадити червону калину та поставити хрест.

Не стало в хуторi гарної, доброї, мов янгол, Марусi.

ХI

Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрiнув у Києвi запорожцiв. Вони розповiли йому про сучасне становище на Сiчi, але там нiхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у Чепеля.

Через увесь той час Конашевич працював пiд рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував мiщанство у церковних братствах i пильно слiдив за тим, що на Українi дiялось.

Те, що вiн бачив i над чим сумувала його душа, було дуже невiдрадне. Ляхи, оп'янiлi ще вiд солонецької рiзнi i поменших мiсцевих козацьких розгромiв, раювали по всiй Українi. Жолкевського всi благословили i виносили попiд небеса. Вiн називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гiльтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз бiльше угнiтали нещасних пiдданцiв. Народ втiкав на Запорожжя.

Україннi пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звiдтам йшли прикази до українних старостiв, щоб нiкого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втiкачiв було стiльки, що не можна їх було зупинити.

Конашевичевi ставало в Києвi тiсно. Його душа рвалась у широкий козацький свiт. Вiн склав собi, вилелiяв у своїй душi план органiзацiї сiчового товариства i хотiв зачинати свою роботу. А тут прив'язали його в однiм магнатськiм домi, вiдiрвали вiд почви, на якiй мав працювати. Конашевич заговорював кiлька разiв до о. архiмандрита, та о. архiмандрит усе заговорював чим iншим. Видно було, що не хоче його ще звiдсiля пустити.

"Господи святий, - думав собi Конашевич, - невже ж менi тут вiкувати прийдеться на цiм бакалаврствi? Цю роботу може зробити хто iнший, який мiж козацтвом на нiщо не здався. Далi вiрветься у мене терпець, начхаю на всiх панiв i втечу на Запорожжя".

Тiльки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?

Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути.

Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв.

- Признаю тобi повну рацiю, Петре. Ти зробив дуже багато, та дiло далеко ще не покiнчене.

- Я його i цiлим моїм життям не покiнчу.

- Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намiтив таки з-помiж наших галичан. Але року треба вже добути.

Петро заспокоївся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати.

А тим часом сталося щось таке, що негайно приспiшило втечу Петра на Запорожжя.

Наспiв час насильного ширення унiї на Українi. Православних попiв стали силувати на послушенство унiатському владицi. В Києвi вiн сам боявся жити i посилав сюди своїх вiкарiїв. Упiрних православних попiв викидали силою з церкви i давали сюди унiатських.

Одного разу в недiлю, лiтом, на третьому роцi побуту Конашевича в Києвi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн побачив тут щось таке, що його страшно подратувало.

Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi i не хотiв з церкви уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi i довкруги її зiбрались мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi.

Нараз з'явився заступник унiатського владики в товариствi пахолкiв, ведучи з собою унiатського священика, якого мав тут помiстити. Вони розтрутили народ i ввiйшли до церкви. Передерлися помiж народу аж до царських врат i до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз пiп унiатський i став правити утреню. Народ збентежився. На криласi дяки замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах i погрожуючи кулаком до криласа, кричав:

- Я вас, гiльтаї, бунтiвники, клятi шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.

Та його таки нiхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви.

Унiатський вiкарiй пiнився зi злостi, а далi сам пiшов до криласа i став спiвати.

А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанiв, аж його покривавили. Кров текла йому з носа i губи та спливала по ризах.