Спляча красуня - Андрей Гуляшки

Йому принаймні хотілося, щоб так було.

Якось Авакум розв'язував лінійне рівняння — шукав виразу векторного простору, а відповідь не виходила. Простір поволі перетворювався на абстрактні джунглі, для яких числа нічого не означали. Тоді хтозна-чому, може, за якоюсь асоціацією, в джунглях на місці векторного простору раптом з явився невеликий білий особняк, вкритий веселою червовою дахівкою. На його горішньому поверсі, там, де має бути вікно, виступав еркер, а в ньому видніла постать літнього чоловіка, голова якого була схожа на голову воскового манекена. Манекен, одягнений у коричневий халат, сидів, спершись на стіл. На плечах у нього, як завжди, жовтіла вовняна шаль. Її колір був схожий на колір його голови, але здавався трохи свіжішим.

На вхідних дверях висіла потемніла латунна табличка, однак вигравіювані на ній літери були ще темніші, і прочитати їх не становило труднощів:

Професор Найден Найденов Доктор фізико-математичних наук.

Напис зроблено, певно, два-три десятиріччя тому — про це свідчив краснописний з нахилом шрифт, а також великі літери, прикрашені завоями, що скидалися на графічні обриси хмар або жіночі кучерики.

Особняк стояв у південному кінці вулиці Латина, метрів за п'ятсот від будинку, де жив Авакум. Там закінчувався лісопарк і вулиця виходила на голе горбисте поле, перетяте на сході шосе, що вело в село, розкидане біля підніжжя Вітоші. Місцевість тут була глуха, відкрита для всіх вітрів. Уночі, коли вдалині блимали вогні міських ліхтарів, темрява здавалась густою і непроникною, а взимку у вибалках снігу наносило по пояс.

Саме про цей відлюдний особняк і згадав Авакум — там жив доктор фізико-математичних наук, який, звичайно, міг би вказати йому найкоротший шлях розв'язання лінійного рівняння. Чи тому, що Авакум не міг зосередитись, а чи задача була надто складна, в усякому разі, густий, непроглядний туман оповивав векторний простір.

А втім, випадок з цією задачею — особливий. Авакум чудово знав вищу математику і так легко не капітулював би перед лінійним рівнянням, хоч би яке складне та важке воно здавалось,— у його зошиті були розв'язання багато складніших задач.

Отож, коли його думки стали дедалі частіше відриватися від задачі, тікати до відлюдного особняка, кружляти навколо людини з восковою головою та жовтуватою шаллю на плечах, Авакум відсунув зошит і задоволено потер руки: лінійне рівняння таки вивело його на якийсь шлях... Тим паче що туман оповивав векторний простір.

Після того як Авакум удруге натиснув кнопку дзвоника, двері помалу відчинилися і в їх рамі з'явився колишній кок. Його величезна постать, неповоротка і гладка, заповнила весь простір від порога до самого верху. На ньому був вицвілий зеленкувато-сірий військовий мундир не знати якої армії, а поверх нього білий фартух, брудний, заяложений, в олійних плямах. З-під розстебнутого мундира визирали матроський тільник і біле волосся, закручене кільцями, як руно в породистих баранів.

— Я хотів би поговорити з професором,— сказав Авакум. Від його швидкого погляду не сховались і руки кокові, широкі, наче лопати, важкі, як ковальські молоти.

Та кок, нецеремонно розглядаючи незнайомця круглими виряченими очима, не поспішав.

— Мені треба побалакати з професором,— повторив Авакум. І подумав, дивлячись на нього: «Колись був гульвіса і скандаліст, а тепер жеретій і пройдисвіт». Тицьнувши йому під ніс свою візитку, Авакум поклав її в кишеню його засмальцьованого фартуха і без особливого зусилля злегка відсторонив товстуна. Цей рух Авакумової руки був майже непомітний, але досить сильний, щоб зсунути цю величезну тушу на цілий крок від порога.

І тут, хтозна-чому, на кухаревому м'ясистому обличчі раптом розквітла люб'язна і догідлива усмішка. Він хихикнув, наче його полоскотали, зсунув білий ковпак на потилицю і широким жестом правої руки показав на східці, які вели на другий поверх.

— А отут ви можете повісити свій плащ, — промурмотів він, вказуючи на вішалку.— А на цьому стільці посидіти, поки я скажу професорові, що до нього прийшов гість.— Він усміхався товстими губами, хитав головою і задкував до кручених сходів.

У його поведінці було щось занадто люб'язне і принизливе, і Авакум поморщився: не пасувало бульдогові махати хвостом і крутитися, мов дзига.

Вішалка й табуретка під нею були єдиними меблями у великому холі. Але різноколірна мозаїчна підлога, кручені сходи з червоного дерева і ліпні карнизи на стелі тішили око, і коли б не запах тушкованої кислої капусти, який стояв у повітрі, можна б подумати, що в цьому домі панує дух вишуканого артизму. Тільки запах кислої капусти і гладка постать кухаря в брудному фартусі прикро дисонували і з вигадливими арабесками мозаїчної підлоги, і з гіпсовим мереживом на стінах.

Розглядаючи за звичкою обставу в холі, Авакум внутрішньо здригнувся: за спиною в нього стояв, мовчки розглядаючи його, колишній кок.

— Ну як? — спитав Авакум.— Чи прийме мене професор? — Він насилу поборов збентеження. Або слух зрадив його, або ця людина просто не ступала по дерев'яних східцях червоного дерева.

— Прошу,— схилив масивну голову кухар. У кутиках його м'ясистих губ ще зміїлася посмішка. Але очі тепер були спокійні й дивилися зосередженіше.— Професор чекає на вас,— додав він. Та раптом його увагу привернуло інше — у повітрі тривожно запахло пригорілою капустою.

Сходи вели у довгасту склеписту вітальню, що під прямим кутом завертала ліворуч. Кроків за два від повороту темніли великі дубові двері з блискучою бронзовою клямкою, інкрустованою тонкою мереживною різьбою, оббиті червоною шкірою. Одна стулка дверей була відчинена, і на коричневому хіднику в коридорі сяяла свіжа блідо-жовта пляма — від снопа електричного світла, що падало звідти. У вітальні було похмуро, ворс доріжки наче вбирав у себе звук кроків, і від усього тут віяло сонною і суворою тишею.

Авакум зупинився на порозі і, трохи нахилившись, заглянув у кабінет. Професор, ворушачи губами і стурбовано хитаючи головою, накручував на старенькому арифмометрі якесь число. Авакум зачекав, поки він перекрутить ручку машинки до кінця, і коли арифмометр просигналізував м'яким дзвоном, що обчислення закінчено, ступив крок уперед і чемно вклонився.

— З вашого дозволу,— сказав він і назвав своє ім'я.

— О,— кивнув професор, глянувши на нього майже невидющими очима. Мабуть, він думав про своє обчислення, бо перевів погляд на вічка машинки і незадоволено прицмокнув. Ще якийсь час професор сидів мовчазний і замислений. Потім, різко повернувши голову до Авакума, здивовано спитав:

— Господи, чому ж ви стоїте?

Від різкого руху шаль, яка й так уже майже сповзла з його плечей, впала на підлогу.

— Може, ви подасте її мені? — попросив він без особливих церемоній, простягаючи руку до купи заструганих олівців. І поки Авакум нахилявся, щоб підняти шаль, додав, знімаючи з машинки результат: — Я, знаєте, насилу пересуваюсь, бо моя права нога геть паралізована. Та й ліва нещодавно майже вийшла з ладу. Отож пробачте мені.

— Що ви! — згукнув Авакум.

Цей пожовклий чоловічок з живими очима і бадьорим голосом умів триматись як справжній мужчина.

Сівши в шкіряне крісло під книжковою шафою, Авакум дістав сигарету. Тут, видно, дозволяли курити, бо попільничка перед професором була повна недопалків. «Ознака того, що в обрахунках щось не виходить, звичайно». Авакум знав це з власного досвіду.

Кабінет був просторий і розмірами скидався на невелику залу. Його східний бік, засклений майже до підлоги, виходив у ліс. Видно було і частину поля, пустинного і дикого, оповитого білястим туманом. На підлозі в кімнаті лежав товстий персидський килим, напевно, досить солідного віку, бо барви на ньому поблякли. А втім, тут нічого не вирізнялося свіжістю — ні книжкова шафа червоного дерева, ні величезний письмовий стіл, ні оббите червоною шкірою крісло. Та водночас і не здавалося зовсім старим, хіба що сам господар, який з вицвілою жіночою шаллю на плечах справляв враження безнадійно постарілого і хирлявого.

— Ну, що скажете? — почав професор, відсуваючи від себе арифмометр.— Чим можу прислужитися? Чому ви прийшли до мене? Адже ви, як я зрозумів з вашої візитки, археолог, а я — математик, хоча й у відставці, і наші координати, пробачте за математичний вираз, взагалі не перетинаються. Кімнат я не здаю, на археології не розуміюся, а характер у мене сваркий — і через хворобу, і через старість.

— І через самотність,— ледь усміхнувся Авакум.

На стіні, над головою у професора, висів великий жіночий олійний портрет. Жінка була вже немолода, але ще гарна — пишна, з красивими плечима, прикритими мереживом. Те, що її вже немає, що вона пішла без вороття, відчувалось у всьому — і в бракові гарних дрібничок, які створюють домашній затишок, і в похмурій, гнітючій тиші, яка нагадує тишу розкішного, але порожнього готелю. Авакум як ніхто розумів мову цієї тиші.