Спляча красуня - Андрей Гуляшки
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Цей вечір лишив у мене багато спогадів, та один випадок найглибше засів у моїй пам'яті. Заховавшись у комірчині за кухнею, я причаївся в темряві і раптом почув, що до дверей наближаються чиїсь легкі квапливі кроки. Потім двері відчинились, і на мене враз війнуло міцними і п'янкими парфумами Прекрасної Феї. Ті пахощі в душній маленькій комірчині подіяли на мене, як хлороформ,— здавалось, повітря випаровувалось, і я почав часто дихати, широко роззявивши рота.
Потім Прекрасна Фея обережно причинила двері, навпомацки підійшла до мене і, сівши поруч, обвила мою шию руками. Її волосся торкнулося моєї щоки, груди притиснулися до мого плеча, гаряче дихання війнуло в обличчя. Мені було так приємно, аж я заплющив очі. Отже, її недавня усмішка, примружений погляд не були випадковими — ту мить я відчув, що душа її тягнеться до мене.
Ба! Хто може вгадати примхи кохання?
Поки я роздумував, що б їй сказати, якими вишуканими словами висловити свою радість, вона зашепотіла щось, називаючи мене чомусь Авакумом... І раптом усе мені стало нещадно ясно, як сказав в одному зі своїх віршів Олександр Блок.
Щоб допомогти Прекрасній Феї вийти з незручного становища, я визволився з її обіймів і, не промовивши й слова, кулею вилетів з комірчини. І одразу ж наштовхнувся на щось рухоме і величезне, яке ту ж мить страхітливо заревіло.
То був колишній кок. Чи то від захвату, що знайшов мене, чи то з переляку, він заревів, мов поранений бик.
Але зненацька чиясь рука затулила йому рота, і я почув, як справжній Авакум сказав йому з досить грізними нотками в голосі:
— Перестань вити, дурню, бо заткну тобі пельку кухонним віником, чуєш?
Ось як закінчилася ця сцена.
Гра тривала ще трохи, але я вже брав у ній участь без особливої охоти і без колишнього ентузіазму. Хтозна-що могло ще скоїтися зі мною, бо в грі було багато всіляких несподіванок. Та й Прекрасна Фея час від часу позирала на мене лихо і глузливо.
4
27 листопада — запам'ятайте дату! — саме того вечора, коли ми грали у піжмурки з Прекрасною Феєю, на південному кордоні в секторі L — 2 було оголошена тривогу.
Дні стояли негодяні: безперервно мрячив дощ, нависле над гірськими хребтами похмуре небо опускалось чимраз нижче, аж поки торкнулось крон височенних сосон. А з мокрих ущелин заструменів густий білястий туман, поповз хвилями по схилах і, приборканий, застиг в улоговинах, лісах та ярах. Стало так темно, аж годі було відрізнити величезну сосну від ліщини, кручу — від щербатої скелі.
У цьому місиві з дощу й туману навіть людина з чудовим зором була безпорадною. Око проникало крізь морок щонайбільше на два кроки, а промінь електричного ліхтарика перетворювався на тьмяне сяйво, що освітлювало відстань не більше як на один метр. Прикордонні дозорці відшукували дорогу за стрілкою компаса, їм допомагали непомильний нюх собак-шукачів, навики, інстинкт людей, що живуть серед природи.
Прикордонники розуміли землю. Всяке розповідала вона їм. Одне — коли їхні ноги ступали по прогнилому листю, інше — коли вони йшли по глиці або по мокрій трапі. Вона попереджувала їх, якщо стежка в'юнилась угору або спускалась униз чи раптово обривалась перед якимось урвищем. Прикордонники розуміли і мову тиші. Вона була неоднакова взимку і влітку, в улоговині просто неба і в глухому сонному лісі, в туманну і в ясну погоду, опівночі ї на світанку, в буковому гаю і в соснині. Тиша теж промовляла цілком певною і зрозумілою мовою.
Дні й ночі йшов дощ, світ здавався дном якогось безмежного моря туману, що з давніх-давен спустився в ці дикі місця. Недосвідчена людина може подумати, що в таку негоду легко перейти кордон: у густому липкому тумані не помітять слона, не те що людини! Треба тільки ступати обережніш, якщо взуття туристичне, а також не зчиняти шуму, не кашляти, не курити і не потрапити до рук прикордонника.
Але досвідчені люди знають, що перейти кордон надзвичайно важко. Прикордонна охорона має свої пости, дозори і таємні застави, собак-шукачів, телефони та сигнали, а найголовніше — досвід, уміння бачити в тумані і розуміти мову сторожкої тиші.
І все ж туманні дні та ночі, які передують першому снігу, бувають найтривожніші, бо дощ змиває сліди, знищує запахи, а туман допомагає порушникам підходити до прикордонної смуги і вистежувати дозор, який обходить свою дільницю.
Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора в третьому районі прикордонного сектора L — Z було оголошено тривогу.
Сектор L — Z утворював дугу, вигнуту на південний схід, а третій прикордонний район займав найопуклішу її частину. На обох його флангах розмістилися 178-ма і 179-та застави, а в середині хорди — оборонна споруда «Момчил-2».
Місцевість, яку займав район, лісиста, поорана глибокими, зарослими чагарником ярами; два з них на ділянці 178-ї застави перетинали прикордонну смугу і трохи спускались на південний схід. Яри були природним геометрично закритим прикордонною смугою виходом до південпо-східних низин.
Тривогу було дано саме тут. На дні східного яру, заповненого туманом і темного, мов ніч, прикордонники вчули незвичайний, підозрілий шурхіт. Кілька разів хруснули зламані гілки, шелеснули віти ліщини. .Ведмеді о цій порі року вже не блукають по лісі, та й ступають вони легенько, наче їхні лапи взуті в оксамитові черевички, й ніколи не ламають сухолісу. Для вовків ще зарано, але якби вони й з'явилися, то рухалися б за звичкою так тихо, аж вовкодав і той би їх не почув. Сарни інстинктивно уникають ярів та закритих місць. А коли тихо, коли зовсім безвітряно і все притиснуте густим туманом, віти самі, звичайно, не можуть шуміти.
Стало цілком ясно, що в яр з півдня, з того боку кордону, пробираються люди, причім зовсім недосвідчені, бо ламають ногами хмиз і зачіпають плечима голі віти дерев. Досвідчені порушники повзуть навіть у темну ніч, навіть тоді, коли густий і непроглядний листопадовий туман оповиває землю.
А може, то просто легковажні сміливці, які надто вірили в себе і в свою щасливу зірку. В усякому разі, вони силоміць вдиралися в чужий дім.
Два прикордонники з 178-ї застави залягли за кілька кроків від смуги. Послали зв'язкового на секретний пост. Звідти телефонували черговому про становище. Потім постовий і зв'язковий також залягли недалеко від своїх товаришів. Отак четверо прикордонників утворили заслону в формі підкови, чекаючи непроханих гостей.
Усе це — з моменту, коли було почуто шум, і до утворення замкнутої лави — забрало не більше як десять хвилин.
Сіяв дрібний холодний дощ. Видно було препогано — прикордонники орієнтувались наосліп, по пам'яті. Вони знали ці місця, як свої п'ять пальців, і могли швидко і непохибно вести німу розмову з землею.
Начальник 178-ї застави негайно підняв на ноги всіх бійців, повідомив по телефону начальника 179-ї застави і, пояснивши кількома словами становище, попросив прикрити його фланг з південного заходу. Наказавши телефоністові подзвонити у штаб прикордонного загону, він кинувся до виходу. Та в цей час подзвонили з секретного поста в другому яру: там невідомі особи намагались перейти кордон. Начальник наказав зайняти вигідну позицію в найвужчій частині яру і не відкривати вогонь, аж поки ворог не ввійде в тіснину. Потім він поділив своїх бійців на три групи. Першій і другій групі звелів зайняти висоти, що оточували обидва яри з південного сходу і південного заходу, а третю, в якої було два ручних кулемети, повів сам до устя ярів. Таким чином прикордонники мали охопити порушників з трьох боків, наче підковою.
Коли групи вирушили, в ярах уже лунала часта рушнична стрілянина.
Начальник сектора L — Z привів у бойову готовність увесь сектор, а в найнебезпечніші місця послав на підмогу загони. А коли хвилин через двадцять йому доповіли, що ворог обстрілює наші частини з автоматів і важких кулеметів, він оголосив бойову тривогу і в прикордонному резерві, а також установив радіозв'язок з центральним пунктом прикордонної охорони.
Незабаром після того, як в устях ярів зчинилася стрілянина, над районом оборонної споруди «Момчил-2» пролетів літак. Він викинув дві освітлювальні ракети, зробив різкий поворот і раптом зник за прикордонною смугою. Начальник оборонної споруди наказав охороні зайняти дугасту позицію на випадок, якщо з'являться непрохані гості.
Уся ця метушня, супроводжувана кулеметними та автоматними чергами, тривала хвилин двадцять п'ять. І як раптово вона почалася, так раптово і припинилася. Над ярами знову залягла глибока тиша. Тільки туман ще якийсь час зберігав кисло-терпкий запах пороху.
Був один убитий. Його знайшли на нашій території за кілька кроків від прикордонної смуги. Начальник 178-ї застави освітив закривавлене обличчя ліхтариком і відразу впізнав племінника відомого диверсанта Шукрі Ілязова — Хасана Рафієва з Барутіна, який два роки тому втік за кордон.