Спляча красуня - Андрей Гуляшки

Авакум якийсь час дивився на килимок, потім по його тонких губах промайнув стриманий, але гіркий усміх.

Поки він одягався і варив каву в суміжній кімнаті, я з цікавістю розглядав його кабінет. Крім кінопроектора, який я бачив уперше, нічого нового тут не з'явилось. Так само щільно забиті книжками полиці, диван зі старим плюшевим оббиттям, висока настільна лампа і витерте шкіряне крісло біля каміна — все те було мені знайоме, стояло на тих самих місцях, і від усього того віяло дивною втомою... Немов кожна річ тут перебрала від свого господаря скептичний вираз і назавжди втратила надію, що її колись замінять або пересунуть хоча б на сантиметр.

Тільки кінопроектор здавався оптимістично настроєним і якось неприродно поблискував скельцями.

Цього разу, на відміну від минулого, коли я сюди приходив, письмовий стіл Авакума був набагато більше завалений паперами, довідниками, ілюстрованими часописами та газетами. То було єдине місце в кімнаті, над яким суворий лад утратив свою владу. Розгорнені книжки, розкидані часописи, витинки з підкресленими заголовками та абзацами — цей незвичний хаос свідчив, що господар вже не засиджується довго за своїм столом, що його зацікавлення скупчені на іншому, за межами цієї кімнати, або що він проводить майже все своє дозвілля в улюбленому шкіряному кріслі, простягнувши ноги й заплющивши очі, наче вслухаючись у якийсь далекий, ледь чутний шум. Я бачив його таким у найтяжчі для нього дні — після закінчення історії з ящуром та самогубства Ірини,— і ця похмура картина назавжди врізалася в мою пам'ять. Проте мої спостереження, як виявилось, були не дуже точні.

— Ти вже вивчив мою фонотеку? — зайшовши в кімнату і ставлячи на стіл тацю з кавою, спитав Авакум. На ньому був елегантний темно-коричневий костюм.

— Яку фонотеку? — здивувався я, озираючись на всі боки.

Він усміхнувся, як завжди, поблажливо-лагідно і, поклавши руку мені на плече, підвів до книжкових полиць. До них було добудовано з того самого дерева і в тому самому стилі вузьку шафу із заскленими шухлядами — вона сягала аж верхньої полиці і створювала враження єдиного цілого.

Не слід забувати, що я всю ніч їхав і деякі дрібниці, звичайно, пройшли повз мою увагу.

Авакум висунув кілька шухляд. Одні з них були набиті фотографіями, інші — кіноплівками, і на всьому цьому стояли сигнатурні літери та цифри і ще якісь знаки, схожі на літери грецької абетки.

Він запропонував мені вибрати першу-ліпшу літеру. І я ' назвав «ф». Мабуть, слово «фантазія» промайнуло в моїй голові, і я несвідомо обрав літеру «ф».

— Чудово,— кинув мені Авакум. З усього було видно, що він справді задоволений моїм випадковим вибором.

«На які тільки химери не марнують свій час виняткові люди»,— подумав я і відчув глибоке задоволення від того, що в мене звичайний і постійний характер.

Справді, я мав на селі сачок ловити метеликів, але одна річ — ганятися за крилатими квітами і зовсім інша — віддавати весь свій час фотофокусам.

— Тут є знімки людей, прізвища яких починаються на літеру «ф». Зрозуміло, то особи, до яких я виявляю так звану професійну зацікавленість. А також знімки речей — ось безшумний пістолет РК-59... І череп, пробитий спеціальною кулею з цього-таки пістолета. Бачиш, яка вузька і рівна пробоїна?.. А ця плівка особлива. Вона може зачарувати. Хвилинку!

Він почав заправляти плівку в кінопроектор. Я зціпив зуби, приготувавшись побачити інші травми, заподіяні спеціальною кулею,— пробиту стегнову кістку або, можливо, продірявлений шлунок.

Поки я чекав, Авакум запнув на балконних дверях штори і в кімнаті посутеніло. Потім він дістав з шафи валізку і, добувши звідти магнітофон, став налагоджувати його.

«Зараз, можливо, я почую специфічний тріск розтрощеної стегнової кістки»,— подумав я. Адже то була спеціальна куля.

Я тихенько зітхнув і приготувався слухати.

Спершу долинув ледь чутний шурхіт стрічки, а тоді полилися звуки, що, здавалось, линули з гущавини якогось казкового лісового царства, осяяного ніжним чарівним світлом... На стіні над каміном, що правила за екран, постали скелі й страшенно зігнуті, з розчепіреними гілками дерева, таємничі гірські пустки... І зараз же, танцюючи, з'явились, наче з небуття, відьми та чорти, а серед них Арієль і Оберон, Пук і Прекрасна Фея [Персонажі з балетної сцени «Вальпургієва ніч» в опері Ш. Гуно «Фауст»]...

Почалась «Вальпургієва ніч».

Як це було чудово! Я міг би слухати й дивитись без кінця. То були мої студентські роки, гальорка, перші захоплення й перші сумніви. То була безтурботна юність, переді мною стояв світ, який я збирався об'їздити вздовж і впоперек... То були перші біляві кучері, перша усмішка, перша щаслива безсонна ніч...

Якийсь механізм клацнув, і од видінь Вальпургієвої ночі на стіні лишилась тільки сіра пляма. Урвалась і чудова музика.

— Літера «ф». Фауст. Балетне інтермеццо,— холодно промовив Авакум.

Він підняв штори, і по кімнаті знов розлилося тьмяне світло дощового дня.

— Зараз я покажу тобі Прекрасну Фею. Ось вона,— і він подав мені довгастий знімок.— Літера «М». Марія Максимова. Ти чув це ім'я?

Я признався собі, що чую це ім'я вперше. Не всі імена вчасно доходять до Триградського краю, та й радіо я не мав, щоб слухати культурні новини. Звичайно, я не дуже шкодував, що не чув про існування цієї зірки зі столичного балету, але промовчав про своє цілковите невігластво у цих справах. А щодо фотографії, то не стримався.

— Яка красуня! — вигукнув я.

Прекрасна Фея справді втілювала в собі щось чарівне, найвимовніше свідчення — її очі. Вони були напрочуд гарні, але дивились безцеремонно, були молоді, але ховали в собі досвідченість зрілої жінки.

— Ну як, подобається? — поблажливо всміхнувся Авакум, поклавши фотографію на місце.

Але я вже встиг стримати перше захоплення і, застромивши руки в кишені, знизав плечима.

— Вродлива,— відповів я.

Про Прекрасну Фею ми більше не говорили.

Згодом Авакум повів мене в музей, де він і досі працював позаштатним реставратором. Крізь готичне вікно в майстерню лилося холодне, сумне світло. Ніколи раніш я не бачив тут стільки уламків — розбитих амфор, келихів та гідрій, шматків статуеток, мармурових плит зі стертими написами — не було вільного місця на цьому кладовищі античної слави.

— Невже в тебе так багато роботи? — здивувався я. Авакум усміхнувся і не відповів. Він показав мені дві тільки-но склеєні гідрії та безруку й безголову статуетку жінки з білого мармуру сантиметрів тридцять заввишки і сказав таким голосом, ніби йшлося про щось украй важливе, від чого залежала доля принаймні половини людства:

— Артеміда!

Я кивнув, хоча міг би, звичайно, заперечити йому. Адже з не меншою підставою можна було твердити, що це Афродіта, або Афіна, або якась старогрецька гетера з непоганою статурою. У неї не було ні голови, ні рук, а в решті всьому, як відомо, більшість жінок схожі одна на одну.

— Це видно по туніці та позі,— стримано всміхнувся Авакум.— Ось на цьому місці, на лівому стегні, на туніці немає зборок і мармур шорсткий. Либонь, тут був сагайдак зі стрілами. Туніка коротка, вище колін, а праве плече і права нога трохи виставлені вперед, як у людини, що біжить або женеться за кимось. Права рука тримала спис, а ліва була зігнута в лікті. Те, що на правому стегні зборок більше...

Він пояснював далі, а я думав: «Ось чому майстерня завалена всякими уламками!" Авакум просто має потребу аналізувати, робити припущення, будувати гіпотези і кінець кінцем знаходити істину. Тимчасово «законсервований» як працівник органів держбезпеки, він одірвався від живого життя, і тепер йому доводиться літати на крилах своєї колишньої професії, робити припущення і відновлювати рештки мертвого світу!»

Коли я зібрався йти, Авакум сказав мені:

— Увечері, дорогий Анастасію, підемо разом у гості до одних симпатичних, милих людей. Там ти побачиш і Прекрасну Фею. Вона — чарівна істота, і я певен, що ти неодмінно закохаєшся в неї. Але прошу тебе — не до безтями, бо вона заручена і наречений її збіса ревнивий та злий.

Так сказав мені Авакум, і я поквапився купити собі нову краватку. Я давно вже думав зробити це, бо та, що я носив, була засвітла для мого чорного костюма.

3

Отак я потрапив у дім професора Найдена Найденова, доктора фізико-математичних наук. Хіба я знав, що доля готує мені жахливу драму, де я мав грати роль безмовного свідка? Коли б я міг усе передбачити, то, безперечно, лишився б у Триграді і ходив би полювати на вовків. Таке полювання — для мужніх людей Г потребує неабиякої кмітливості. Тим більше що я давно мрію про вовче хутро. Зустрівся б, скажімо, зі своєю синьоокою приятелькою і у відповідь на її здивований погляд сказав би: «Хутро — абищиця. Цієї зими я настріляв стільки вовків! Не знаю, що робити зі шкурами, ніде їх зберігати. Хочеш, принесу тобі кілька шкур — зробиш гарний килимок. У таких килимках не заводяться блохи. Вони дуже зручні». Так сказав би я їй, коли б залишився в селі.