Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Вiн так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра.

Iскра сiпнув його за рукав:

- Над чим так задумався?

- В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собi усього з'ясувати, так в головi усе мiшається, що вдурiти можна.

- Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб'єш.

- А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дiбратися: морем чи сушею…

- Гадаю, що морем.

- Я до моря ще не привик, менi прийшлось би легше перебитись поперек Криму…

- Господи, помагай!

Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин i двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка…

Викупленi бранцi аж плакали на радощах. Обходили всiх, обнiмали i цiлували мов рiдних.

Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках.

- Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький з легким докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.

- Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих, якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою…

- А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.

- Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та перепиняти їм в такому благородному промислi.

- Гiркi слова вашмосцi…

- Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…

- Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i тодi не вийдемо звiдсiля живими.

- Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.

Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.

- Вас, панство, звiдкiля забрали?

- Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував…

- Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути…

- Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?

- Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…

Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.

Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.

Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:

- Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали…

- Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.

- Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. - Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.

- Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця.

- Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш… - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би…

- Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.

Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi.

Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.

Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї. Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.

- Ми вже пiд оком заптiїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати.

Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усiх. Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i поїхали. В городi було ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився.

Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околицi так, як першого разу.

В Перекопi треба було знову поклонитися мурзi. Вiн дуже зрадiв, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволi, а вже панну Анну то трохи не з'їв очима.

- Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанiв-козакiв знищила, бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а ми вiдплачуємося за нашу кривду.

- Ми постараємося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра, кладучи руку на серце.

- Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всiх переведемо у сирiвцях до Кафи, на базар… Вже, як ви вiд'їхали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан… А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його пiймав в свої руки… Вiн i пiд Варною накоїв нам багато лиха…

- Як вiн був пiд Варною, то там, певно, i загинув, коли вiйська падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашої милостi. В такiм разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний.

- Вiн один мiг втекти i тепер помстився…

Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був мiж ними. Всi мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри:

- Перекажи його милостi, що я Сагайдачного знаю лично i обiцяю доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану.

Iскра переповiв це мурзi, через що вiдразу затерлося збентеження у полякiв. Мурза дуже зрадiв:

- Невже ж ти його знаєш?

- Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду його хитрощами, що i нестямиться, як поїде в Перекоп… На це даю моє лицарське слово… Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiнуєш.

- За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза.

- Ваша милiсть, замало його цiнуєш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се для приязнi вашої милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi скарби Криму.

Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн справдi дiстав в свої руки того козацького шайтана i повiв його хановi, тодi вiн пiде в ласцi дуже високо…

- За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не буде.

Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.

На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.

Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:

- Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?

- Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пiзнай мене".

- Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?

- А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене цiла дорога в кишенi.

Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем.