Сагайдачний - Андрiй Чайковський
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Незадовго захвилювала степова трава i стали показуватися зразу кiнчастi татарськi шапки, а вiдтак i їздцi. Козак, що їхав напередi, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати i пустились здоганяти, та вiн їх випередив.
- Отамане! П'ятдесят татарських конокрадiв iде за викупом…
- А коней наших ведуть?
- Не хотiли, чортовi сини. Перш, кажуть, грошi, а потiм за кiньми посилай…
- Вашмосцi, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз подiляться тим на наших очах, щоб нiкому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п'ять золотих.
Зараз над'їхали татари. Побачивши таку юрбу напiвголих дикунiв, можна було справдi налякатися. Вони були без сорочок. Тiло осмалене вiд сонця, мов у циган. Вони сидiли на конях без сiдел, а замiсть зброї держали ломаки в руках.
Панi Дзюбiнська налякалась дуже i ломила руки в розпуцi. Анна дрижала теж, але показувала бадьору i потiшала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собi з ними раду.
Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив.
Татари позiскакували з коней i обступили скриньку так, як голоднi поросята принесене корито з кормом. Брали собi скриньку з рук, через що повстала велика метушня.
Тодi Конашевич дав знак своїм козакам i вони всi, мов яструби, впали на юрбу з колами i стали з усiєї сили бити.
- Держiть коней, щоб не розбiгались, - кричав Сагайдачний.
Татари не сподiвалися такого прийняття, збилися в купу i стали кричати.
Козаки з панами били по лобах, аж черепи трiскали.
Iскра ловив коней i зв'язував докупи.
Антошко храбрував i цiпком, i своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах.
Анна, дивлячись на це, сердечне смiялась i показувала своїй подрузi Антошка. Вiн, що розбiжиться i вдарить, а татарин лише руки розведе i паде на землю.
Метушня тривала недовго. Тi татари, що вцiлiли, втiкали в степ i ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Iскра з козаками грозив рушницею.
Усi дуже знемоглись, сливе дух переводили.
Анна приступила з сiяючим з радостi лицем до Сагайдачного:
- Дякуємо пану Конашевичевi, як нашому спасителевi. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути…
Конашевич не вiдповiв нiчого, лише подякував головою за привiт.
- Iване! - гукав Сагайдачний до Iскри. - А скiльки коней пiймав?
- Буде з тридцять…
- Добра замiна, - каже Сагайдачний, - щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дiстався, вистане на цiлий рiк. Тепер, мосця панна, - каже до Анни, - прошу потрудитись зi мною, вибери собi коня, якого хочеш…
Анна покраснiла, мов вишня, i пiшла з Сагайдачним до татарських коней.
- Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу. Татарськi конi такi витривалi, що заїдеш на ньому до самої Польщi…
- Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не знаюся… - Вона подала йому руки i поглянула ласкаво у вiчi.
Козаки i шляхта пiшли й собi коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарнi i сильнi степовики, тої самої породи, як тi, на яких татари аж на Венгрiю забiгали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия - мов у лебедя. Очi блистiли вогнем i розумом, широкi груди i такi ж гарнi ноги. За ним волочився гарний довгий хвiст. На чолi пишалась бiла стрiлка, а так само усi чотири ноги були над копитами бiлi.
- Та то, моспане, араб чистої кровi, - говорив з захопленням пан Пшилуцький,-на нього хiба цiни немає. Панно Анно, кажу вашмосцi, що то королiвський дар… Подякуй…
Анна запаленiла ще дужче i подякувала. Вiдтак приблизилася до коня i стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її i став потирати своїм лобом до її плеча.
- От вже i приязнь завелась, - говорили шляхтичi. - Вiн здається вже уїжджений.
- Берiть, люде добрi, по коневi i сiдайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зiбрати бiльше гiльтаїв i на нас напасти… Ти, Iване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного…
- Га, га! А ви звiдкiля м'ясо взяли? Ми такi голоднi, мов вовки…
За хвилю конi були осiдланi i нав'юченi. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сидiла на своєму буланику, котрий показався спокiйним, мов дитина, i уїждженим. Вона держалася все при боцi Сагайдачного i радо з ним розмовляла.
Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нiчлiг. Небо палало вiд заходу рожевим свiтлом, денна птиця замовкала. Усе спiшило на нiчлiг. Журавлi летiли довгими ключами до своїх гнiзд. Десь далеко почувся в болотi хор жаб. Степ виглядав так, начеб нiчнi працьовики мiняли денних в якiйсь великiй робiтнi. На землю насiдала густа роса.
Козаки назбирали сухої трави i розвели вогонь. Сагайдачний повидiлював сторожу на нiч, по двоє в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро.
На другий день десь з полудня зблизились до одного днiпрового рукава, що перепливає дикi поля, i натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрiї високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку.
- Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж своїми.
- Що це за стовп такий? - питають шляхтичi.
- Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека вiд орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий i третiй, i так народ або ховається, або втiкає, або стає до оборони.
- А хто ж їх запалює?
- Така фiгура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж своїми, i там ми переночуємо. Ми цiєї ночi добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити i про їжу для нас подбають.
- Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя.
- Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опiсля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас стануть iншим оком дивитись, як досi.
- Буду старатися усiма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосiб, я, пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом i приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся, щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розiрвалась.
Пшилуцький подав Сагайдачному руку.
Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки сидiв сторожний козак i зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня, з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим.
Переднi козаки з валки пiд'їхали i звiстили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кiлькома ляхами. З ними є двi ляшки, що їх з татарської неволi викуплено.
Козаки в редутi знали Сагайдачного i були радi такому гостевi. Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги.
- Здоровi були, панове товариство! Чи приймете подорожнiх з далекого свiту?
- Радо приймаємо та у хату просимо.
- Хто у вас ватажком?
- Се я, Семен Бульба…
- А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш?
- Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували…
- Ну, коли так, то скажи, як тобi подобається оця редута i хто її ставив?
- Вона менi зовсiм не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.
- От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого гнiзда вона вийшла, - говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".
- Ти довго тут отамануєш?
- Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз Сiчi. Не було часу нi змiнити, нi поправити…
- Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби втекти на байдаки.
За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.
Сагайдачного не брався сон. Вже було пiзно, а вiн ходив по валу, покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i задумався. В його головi засiла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде певно, але це ще не все. Коли б так похiд не повiвся, то вiн, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле i велике дiло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скiльки би то християнського народу визволилося з страшної неволi.
Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось i ждала тiльки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пiтьмi напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на валу стрiне.