У затiнку пальм (на украинском языке) - Николай Олейник

- "Краще бути арештантом, нiж закрiпаченим вiльно", - процитував Олександр Лiщинський, водiй таксi й органiзатор україно-бiлорусько-латиського видання "Рiдного краю", газети прогресивної емiграцiї.

- Чиї це слова?

- Армандо Техада Гомеса, нашого поета i прозаїка.

- Армандо має зайти, - сказав Хорхе. - Вiн, як i Альфредо, активiст нашого Товариства.

Я сказав, що читав його вiршi в "Иностранной литературе", що це хорошi вiршi, перейнятi уболiванням за долю народу, в них багато лiризму, iронiї та гнiву, i саме цим вони близькi поезiї Шевченка, Маяковського, Блока....

- I ще, знаєте, - додав Хорхе, - є у вас на Українi чудовий поет... Пабло Тичина. Вони чимось схожi...

Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзi, на Українi, познайомився з рядом наших митцiв i тепер принагiдно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на рiзних форумах борцiв за мир.

Говорили, звiсно, i про латино-американську лiтературу, її найвiдомiших представникiв, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашiй країнi дуже популярнi.

- У вас прекрасний читач, - сказав Хорхе. - Я пересвiдчився. В книжкових магазинах, у бiблiотеках черги. Цього нема нiде, повiрте.

Коли зустрiчаються люди рiзних країн, континентiв, перше, що їх здружує, - культура. На допомогу приходять книги, спiваки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга i давнє покликання.

Гомес того разу так i не прийшов.

- Я постараюсь виправитись, - смiючись, сказав вiн за кiлька днiв, коли з iнiцiативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Рiо де Ла-Платi.

День видався сонячний, попередня поїздка по мiсту, ознайомлення з його мальовничими мiсцями, куточками, пам'ятками налаштовували на веселий лад, i ми спiвали традицiйну "Катюшу", що вийшла аж сюди, на крутi береги Атлантики, милувалися квiтуванням дачних садочкiв та палiсадникiв уздовж рiчки, її численними острiвцями (як у нас пiд Києвом на Днiпрi), гарненькими котеджиками на вiдвойованих у великої води крихiтних дiлянках землi... А Армандо смiявся, йому було на диво радiсно. Невтримний, рвiйний, з добрим голосом i ще кращим умiнням володiти ним, вiртуозний гiтарист, вiн запалював веселiстю, оптимiзмом... Чомусь подумалося, що добре було б зустрiтися з цим чоловiком десь у наших краях, серед наших людей, - скiльки б вiн мав там прихильникiв, шанувальникiв, друзiв!

Сказав йому про це. Армандо зразу ж вiдказав.

- Нi, спочатку до мене, на мою батькiвщину, в Мендосу. Там, до речi, багато українцiв. Вирощують пшеницю i виноград. I пiсень гарних спiвають. -- Вiн говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача мовляв, чи встигає, чи все передає гостевi.

Островiв меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманнiй iмлi тонули її береги. На рейдi замаячили силуети вiйськових кораблiв Армандо враз примовк, довго дивився в той бiк, аж поки наш катер не розвернувся.

Мiсто Мар дель Плата. На двiстi тисяч мешканцiв - три а то й бiльше мiльйонiв курортникiв, казино на 39 тисяч мiсць; iндустрiя туризму; багатi вiлли...

Шпаркий вiтер з Атлантики студить розпашiле скалля, дихає спекою, запахами бананових островiв, далекої Африки, На проспектi Колон густо цвiтуть липи, трохи вище - гiгантськi сосни... I квiти - нагiдки, настурцiї... Я вже вкотре згадую їх, цi невибагливi квiточки, тому що вони нагадують менi дитинство, матiр, яка так шанувала їх i стiльки, бувало, насiвала, що од них аж рябiло на вгородi, при хатi. Не сподiвався зустрiти їх у такiй далечiнi й такiй кiлькостi та буйнiй красi.

Мiсто без театрiв - їх замiняють злачнi мiсця, казино, телебачення. Демонструється "Велика Вiтчизняна вiйна", дубльована по-iспанськи i з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кiнотеатрi йде наш фiльм "Москва сльозам не вiрить"... Взагалi тут засилля телефiльмiв пригодницьких - про боротьбу з iндiанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроцi смерть, вбивства, гвалтування... I героїзм завойовникiв. Вам можуть навiть показати (i не без гордостi) мiсця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батькiв). Чимале озеро, лiсочки, поля. Колишнього нi слiду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, рiзнi служби... Цивiлiзацiя довела свою перевагу.

Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стiльки нових знайомих, друзiв, а ти ждеш не дiждешся хвилини, коли лiтак вiдiрветься од злiтної смуги i через моря-океани, гiрськi кряжi й пустелi понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому. Колись, малим, навчений батьками, їхнiми пiснями, казками й легендами, ти, проводжаючи очима легкий гусячий клин в осiнньому небi, задерши голову, кричав: "Гуси, гуси, гусенята, вiзьмiть мене на крилята!.. " Куди рвався, прагнув, линув? Не знав, одначе поглядом вiв гелготливу вервечку, i заздрив їй, i хотiв з нею... Нинi ж додому, туди, де на споришевiм подвiр'ї твiй невидимий слiд. I слiд батькiв, дiдiв, прадiдiв. Що сидiли на призьбах, на колодках, творили отi диво-казки, зовсiм не сподiваючись на їх ореальнення, на те, що ти, одержимий їхньою гадкою, вiзьмеш та й полетиш колись на край свiту, i побачиш там, i зустрiнеш там таких же людей, з точнiсiнько такими ж клопотами. Тiльки ж, як повернешся, жаль тобi буде, жаль, що не побачиш уже батька-матерi, не розкажеш їм тої справжньої казки, не прокричиш услiд гусям-гусенятам... Що на одну людську мрiю стало в життi менше, бо вже тих крил-крилят народилося-наробилося стiльки, що шумить од їхнього шуму, гуде од їхнього гулу, гримить од їхнього грому...

...Я люблю тебе,

Тiльки тебе.

Чи здiйсниться наше щастя

Як ми його задумали?

Це спiває Басiлiо, хлопець iз амазонської сельви. Погляд його - вгору, до сонця, що пробивається крiзь гущину тропiкiв, голос його сумовитий, але хочеться, хочеться вiрити, що й ця одвiчна людська мрiя про задумане щастя здiйсниться, збудеться, стане реальною, як здiйснилося їх багато на цьому свiтi.

Лiма - Буенос-Айрес - Київ.