У затiнку пальм (на украинском языке) - Николай Олейник

Так i не вдалося побачитися з Альфредо, нашим другом. За кiлька днiв, коли становище стабiлiзувалось, його випустили з в'язницi, але про зустрiч не могло бути й мови.

Контрасти. Якi ж бо рiзкi! Неволя на тлi чудової природи. Райське повiтря землi й задуха, бруд тюремного каземату. "Коли, кому й де було без мук даровано свободу?" Сказано давно, а звучить актуально. Доля борцiв, доля спiвцiв однакова за всiх часiв.

Готель "Президент" у центрi мiста, на проспектi iменi 9 Липня (День незалежностi Аргентини). Будинки звичайнi, стандартизованi, а от проспект рiдкiсний. Нiбито єдиний такий у свiтi. Понад сто метрiв завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинкiв. Прямий, просторий, вiн перетинає все мiсто. - Двосторонню проїжджу частину роздiляють дерева, клумби, газони, дорiжки для пiшоходiв. Пiд проспектом - пiдземнi стоянки, гаражi, iншi комунальнi служби. Жителi мiста пишаються цiєю магiстраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечерi, коли вулиця сяє вогнями реклам, вiтрин, вiкон, коли зменшується потiк машин.

У мiстi 48 театрiв, 130 кiнотеатрiв, Центр культурного життя столицi - театр "Колон" ("Колумб"), який пам'ятає Шаляпiна, Майю Плiсецьку, Чабукiанi, ставив "Мiщан", "Холстомiра", "Хованщину", приймав на своїй гостиннiй сценi грузинський дитячий ансамбль "Гяурi". Велична споруда. В Буенос-Айресi взагалi багато красивих споруд, паркiв, пам'ятникiв. Мiсто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре органiзованим транспортом, обслуговуванням. Сотнi крамниць i крамничок, ресторанiв, кафе, барiв готовi обслужити, вдовольнити твоє бажання.

Товарiв багато, їх умiло рекламують, - купуй, будь ласка, на вибiр. Аби грошi.

Аби грошi. Проблема заробiтку - головна, першочергова для аргентинцiв. Маєш роботу - живеш, а нi... Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домiнго Вердхелету, одному з емiгрантiв, вихiдцевi з Буковини, випускала електромоторчики для холодильникiв, збанкрутувала. Фiрма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фiрмою i почала одержувати вiд неї все обладнання для холодильникiв. Понад двiстi робiтникiв, котрi працювали на невеличкому пiдприємствi, опинилися без роботи.

- Будемо викручуватися, - казав менi господар, - не вперше.

"Викручуватися" - тобто спiшно шукати iншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країнi повно безробiтних (в Буенос-Айресi, наприклад, не мають роботи понад 400 тисяч будiвельникiв), коли потужностi заводiв i фабрик використовуються лише на сорок процентiв. Нелегко "викручуватись" Домiнго Вердхелету.

Ми познайомилися в Буенос-Айресi, в Товариствi культурних зв'язкiв з СРСР. Домiнго зрадiв "земляковi" й пiсля вечора запросив мене до їхнього робiтничого клубу.

- У нас сьогоднi виступатиме художня самодiяльнiсть, - сказав, певне, щоб бiльше мене зацiкавити.

Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобiлем, кружляли бiчними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околицi величезного мiста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинкiв. Невеликий дворик, складського типу примiщення, повно людей. Старшi, молодь, дiти. Старшi за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсi, вiскi... (Було саме рiздво). На сценi молодь завзято витанцьовувала "Козачка". Гули дерев'янi пiдмостки, клубами здiймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв - просто, вiльно, по-сiмейному. Домiнго вiдрекомендував гостя з України, це зацiкавило, хтось попросив розказати "як там, на рiднiй землi".

Їм дуже хотiлося показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешнiй хор, познайомився з його керiвником, Григорiєм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства "Україна", що в Києвi. За його непримiтним знаком спiваки - вони, виявляється, сидiли тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорi, на сценi...

Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентина, Буенос-Айрес... Далека чужа сторона i рiднi, близькi люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, i - пiсня, вкраїнська пiсня на березi Атлантики, пiд Пiвденним Хрестом... I спiвали її українцi, бiлоруси, латишi, яких об'єднала доля. I спiвав її iспанець Хуан, який не розумiє по-українськи нi слова, а пiсню от зрозумiв, збагнув, осягнув. Є одна пiсня, пiсня свiту, як назвав її Пабло Неруда, пiсня трударiв. Вона складається рiзномовно, але звучить однаково.

- Передайте в Радянському Союзi, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.

Скiльки слiз, розпачу й надiй за цими словами! Уже, гадалося, кiнець, Захiдна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно - вiйна, Україна в огнi, Росiя в огнi, Бiлорусiя i Прибалтика... На допомогу, брати! Грiшми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рiднi ж там, свої.

- Ая, то була справдi патрiотична акцiя, - каже Домiнго. Вiн трохи забувся буковинської своєї говiрки i тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. - Якби нас, - вiн має на увазi українськi товариства, - не заборонили, можна було б зробити бiльше.

- I моє ремесло стало в пригодi, - розповiдає його товариш Євген Бойко, кравець. - Шив що мiг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, пiджаки. Всiх розмiрiв. Комусь знадобилося, хтось зносив.

Я багато чув про цих людей на дорогiй для мене Волинi, Полiссi, в Галичинi, на Буковинi! Про їхню недолю, поневiряння за океаном... I ось вони i їхнi дiти, онуки - поруч. Низький уклiн вам, чеснi трударi! Це вашi руки роками розчищали тут лiси, орали перелоги, сiяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нинi, пишається Аргентина. Честь вам i хвала! Що не забули рiдного слова, рiдної пiснi, материнського вiзерунку на рушниковi, звичаїв народних. Не забули землi батькiв своїх... I що в чорнi днi воєнного лихолiття подали їй руку допомоги. I за Шевченка та Пушкiна, за Лесю Українку та Франка, чиї iмена живуть у ваших добрих серцях. Спасибi!

Тихо стало. Дiти сидiли на колiнах у батькiв... Що думалося лiтнiм людям тої хвилини?! Тим, котрi ще пам'ятають страшну дорогу за океан ("...заки море перелечу, крилоньки зiтру..."), i тим, хто тiльки чув про країну Днiпра, Бугу й Днiстра, але нiколи не бачив, не чув її солов'їного спiву, зозулиного кування, не бачив її росяних ранкiв... Що їм думалось?..

Потiм їздили нiчним Буенос-Айресом, дивилися на вогнi широчезної тут, у гирлi, Ла-Плати, милувалися Пiвденним Хрестом, що мерехтiв над нами й нагадував про далекi краї, земнi й неземнi, i про людей, цих дивних iстот, що не змогли запримiтити в ньому чогось iншого, а тiльки хрест, знамення початку й кiнця нетривалого свого на цьому свiтi буття.

Аргентина. Яка милозвучнiсть голосiв! Яка просторiнь! Запахущi евкалiптовi гаї, неозора пампа, де круглий рiк вигулює на природних випасах худоба, рiчки й озерця... I прибiй океанської хвилi, i дужий порив солонуватого вiтру при березi. I знамените танго...