Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- А тяжко ранений? - питає Марко.

- Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його врятувала.

- Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?

- То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.

- Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

- Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив добре.

- Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки. - До того Петро менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те, що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi. Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде. Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?

- Буде п'ять, - каже Касян.

- Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять. Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з новикiв у козацтво.

- Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.

- Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.

- Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

- А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.

Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а Лиска не було.

- А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн дивився на козакiв зизом i махав хвостом.

- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.

- Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско! - Всi його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.

ХV

Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив, що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд спiв соловейка заводили свої ахи та охи.

Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не договорився. Касян все розводив руки i говорив:

- Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.

- Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками? Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?

- Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi хулиш…

- Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi, що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину. - Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю. - Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може, вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив! - Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий, карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть, мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.

I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його нiхто не сподiвався.

I вдалося йому.

Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може, шестилiтнiй хлопчик.

- Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, - а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.

- Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

- А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру. Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

- Татари - поганий народ, моя дитинко, їх треба нiвечити, бо то нашi вороги.

- Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому воно так? А я сильнiша за Iвася.

- Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше…

- А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.

Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.

- Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся, - ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.

Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати. Касян кинув стругання i обняв їх, цiлував у русяву голiвку то одне, то друге i гладив по личку. Не мiг очей вiд них вiдiрвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого Касяна, i не мiг його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.

"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожi, радiє, мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов знайшов. - Сотник вiдiйшов зворушений, не показуючися Касяновi. - Не треба старого соромити. Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".

Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.

"Може, хоч той не звiвся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".

- Петре, заходь до мене, дiло є.

Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.

- Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?

- Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не маємо пропасти, - ми тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.

- Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.

- Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.

- А ти знаєш яка?

- Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну iсторiю його життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi. Через те вiдбiгла вiд нього усяка радiсть. Не знала душа ясної хвилi. Тепер знайшов на старостi лiт серед твердого козацького життя двоє дiточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче на старостi лiт надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його цiлком розумiю i виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i коли зайде потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.

- Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.

- Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курiнь знає, що вiн з дiтьми водиться, а йому здається, що нiхто того не бачить i не знає; думає, що радiсть виключно для нього. Й нiхто не смiє з ним нею дiлитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Нiхто не смiє заглянути в стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили менi родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене прадiдом. I коли б я в гуртi людей побачив чоловiка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б… не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

- Хлопче, нехай тебе обiйму. Такої душi, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад у редутi завести, й старого не обидити.

- Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд…

- Цiкавий я - як?

- Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю й назвiм її Чубiвкою. Маємо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.