Сагайдачний - Андрiй Чайковський
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петрi Конашевичъ".
Листа того повiз вiддiл козакiв, забравши з собою два вози, навантаженi всяким добром для протопопа Книша.
У той час приїхав до Уманi о. Дем'ян Наливайко. Вiн був з о. Юрком добрий знайомий, i того року загадав його вiдвiдати. Якраз пiд ту пору приїхали козаки з листом вiд Чуба. О. Юрко прочитав листа i передав його о. Дем'яновi.
- Не знаю, звiдкiля у тiй пустинi такий гарний писар знайшовся, ось глянь.
О. Дем'ян довго придивлявся листовi, читав, став щось нагадувати собi, а далi вдарився радiсно по полах i аж скрикнув:
- А я по ньому вже й панахиду вiдправив…
- Хто ж то такий?
- А ось тут пiдписаний Петро Конашевич, колишнiй спудей Острозької школи. Та скажи менi, хто цей лист принiс, i приклич його сюди.
Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В мiру того, як слухав оповiдання козака, щораз бiльше цiкавився о. Дем'ян. Був дуже радий, дiзнавшись, що i Петро, i Марко живi та здоровi.
- То цiла з тим iсторiя, - говорив о. Дем'ян до о. Юрка, - там, в бурсi, зчинилася халепа дiтвацька з наклепу одного диякона. Та по тiм всiм одної ночi, серед лютої зими, пропали оба хлопцi, а з ними й диякон, Артемiй звався. Нiхто не мiг вiдгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе, щоб диякон з своїми ворогами разом втiкав. Лише коли снiг стаяв, знайшли диякона неживого пiд бурсовою огорожею. Усi догадувалися, що хлопцi помстилися на клеветнику, та що опiсля втекли, але куди? Як? Нiхто не мiг вiдгадати. Сам князь дуже цiкавився, бо обох хлопцiв дуже любив i великi надiї на них покладав, а я теж. Усi розпити не довели до пуття… Аж ось вони в Чубовiй редутi засiли, но i, як видно з оповiдань козака, вони там у пошанi. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, вiзьмемо зараз i монаха з якогось монастиря, а може, якого iншого попа маєш, i там впорядкуємо їм парохiю. Я знаю, що то Петрова робота, бо вiн завжди був дуже до церкви прив'язаний i дуже побожний. Я мушу тих гiльтаїв побачити.
- Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу, то не конче вони такi добрi.
- Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда, то я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш один знак вiд кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi їх на караючу десницю, кажу тобi, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.
- Той пiп жонатий.
- То й лiпше. Знаєш, що нашi люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його зараз.
- Я мушу їхати, бо сотник мiй приятель i благодiтель моєї церкви. Щороку пришле щось i на церков, i для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.
О. Дем'ян нетерпеливився, але нiчого було робити.
Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав.
На однiм возi їхали оба благочиннi, на другiм молодий пiп з попадею.
Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.
Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто iнший бачитиме його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити упiр сотника, котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i проти них воював.
Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Вiн цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову. Зате Марко не хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем, i о. Дем'ян зараз того догадався.
- Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповiдатися.
А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотниковi, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ, про непослух проти його волi.
"Нехай дiється воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм…"
Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн зрадiв, побачивши о. Юрка. В тiм молодiм догадувався попа до своєї парохiї, на о. Дем'яна дивився, як на незнайомого.
- Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся? - каже о. Дем'ян.
- Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як приїхав твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостевi?
- А хто ж ти, отче, будеш? Звiдкiля знаєш мого осавула Петра Конашевича?
- Давно його знаю, ще зi школи Острога.
- Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем'ян притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.
О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.
- Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.
- Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а вiн убив їх бiльш сотнi… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодiйствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з тобою порахуємось, - каже, дивлячись грiзно на Петра. - Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому на носi собi грати!..
Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в сотника Чуба не видiв ще.
Тепер вмiшався о. Юрко:
- Iване! Брате мiй! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в духовнiм дiлi. Менi здається, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на статечних людей пристало, а все виясниться.
- Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло за себе говорить, - каже сотник.
- Поперед усього брат за брата не вiдповiдає…
- Навпаки, - обзивається о. Дем'ян, - я на той раз за мого брата Северина вiдповiдаю.
Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль. Положення ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:
- Можеш мене вбити, я в твоїй владi, але поперед послухай: я виправив Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучої смертi, бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав, що як пiймає його, то вiдрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю i моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелiї, що так було. А що Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi я, нi Северин тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть. Косинського ти мусив знати добре…
Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.
- Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти менi дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвiдаємо. Закличте сюди тих двох козакiв, що з Косинським були.
Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так у вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим вiйськом були якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.
Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:
- Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо…
Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковiй хатi в редутi. З цього усього Петро найбiльше був радий.
Посвячення церкви назначили на найближчу недiлю. За той час гостi оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро i пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, якi тут Петро позаводив.
Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а опiсля по службi божiй звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося водосвяття перед церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь. У нiй згадав вiн i Петра:
- Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першої хвилi, як ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння показало тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе твоє життя туди в страсi господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж українським народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в твоїй руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзнаєш, яка вона важка. Та тобi не вiльно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобi господь дав. Коли на своїй гетьманськiй шапцi заткнеш чаплине перо, не здiймай її нi перед ким, хiба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нiкому, хiба богу та українському народовi. Бог тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог тобi помагати буде на славу вольного козацького народу…