Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Нi, мамо, не можу я його з серця викинути. Який вiн гарний, який бравий козак. Я би за ним на край свiту пiшла, якби лише словечко сказав… Не жити менi без нього…

Настя, мов божевiльна, вибiгла прожогом з хати i пропала.

А далеко iз степу лунала ще козацька пiсня…

Пiд рiздво виловили рибалки молоде Настине тiло з-пiд льодової кори Синюхи.

Козацька чета щораз вiддалялася вiд редути. На полудне погодували коней, перекусили i йшли далi. Петро їхав iз Марком та сiчовим товаришем Пугачем напередi. Всi були веселi. Марко каже:

- Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлi на огонь летiли, чудом божим спаслися.

- Ми були ще дiти. Тепер зробили б iнакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в дiда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.

- Але нiчого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвiду набралися i на людей вийшли.

- Як бiду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, - каже Пугач, - не одну я бiду перебув, i з тим менi добре жити на свiтi.

- А яку ви, батьку, найтяжчу бiду перебули?

- Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хiба богу подякувати.

- А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - питає Марко.

- Пiдождiть, станемо ночувати, тодi й розкажу. Може, й iншi схочуть послухати.

Сонце вже зайшло, i стало смеркатися. На землю насiла мряка. Поставили чотири вози, якi з ними везли провiзiю, поприпинали конi й розвели чималий огонь. Всерединi, мiж возами, розiп'яли шатра. На трьох коликах розiп'яли перед шатром великий котел i стали варити кашу. Накидали туди капусти i м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачевi, що обiцяв, i всi стали його просити, щоби розповiв їм про похiд Наливайка з Лободою та їх розгром.

Пугач подумав хвилину i каже:

- Нема поганiших людей на свiтi, як тi пани. Як їм козакiв треба, як не можуть власними силами чого подолати, тодi до козакiв: любчики та голубчики, поможiть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви - християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нiчого не пожалiємо, - i це, i те.

- Ми - народ воєнний, i вiйна - то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема нi зброї, нi коней, нi гармати, а панам не спiшно нам помагати, а всi їх обiцянки - то грушки на вербi. Ми мусимо йти голiруч i здобувати собi усе на вороговi. А тут i пани пишуть листи, польськi гетьмани, i король, його милость, а от цiсар нiмецький, i рiзнi князi, й княжки. Зачала собi Польща з Волощиною, султан розсердився, - гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурнi, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тiй розправi багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, i молдавани, i волоша, i турки, i татари. Але ми таки доконали великого дiла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свiжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собi, куди хочете, лише не через нашi оселi. Йдiть собi попiд землю або хмарою попiд небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голоднi, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то тi, що записанi в реєстр, нехай остануться козаками, а уся iнша голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецiнь пановi працювати не ялось.

Засiли ми зимувати в Брацлавщинi, то тут, то там, бо не було нам сили йти далi. Пани в крик: гiльтайство та свавiльство грабує нас, об'їдає, i пiднесли на увесь шляхетський свiт. З того вийшла велика буча, яка скiнчилася аж над Солоницею. Наше вiйсько засiло в Бiлiй Церквi. Нас зразу не чiпали, та цiлою силою кинулись на наливайкiвцiв. Нiчого казати, що Наливайко неабиякий ватажок. Вiн вiдступав збройною рукою возовим табором. Вiдтак завернув на Бiлу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з Наливайком не були добрi, ще вiд часу Косинського, та мимо того не хотiли послухати панських брехливих слiв, щоб на Наливайка кинутися i помогти панам його здавити. Тому-то пани i проти нас виступили. Храбрував проти нас той собака запорозький, князь Ружинський. Вiн у нас держав козацьку булаву, вiн годувався козацьким хлiбом, а тепер, пiзнавши всi козацькi штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.

Свою дорогу значив вiн шибеницями й палями, на яких застромлював своїх колишнiх товаришiв. Найлютiшим показав себе, прийшовши у Паволоцьку волость. Страшно подумати, що там творилося. Вiд того, що очевидцi розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти, посилає полковника Саська з трьохтисячним вiйськом проти Ружинського. Хто його знає, чи нас господь вiдступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько поступив нерозважно. Не розвiдавши гаразд, в котрiм боцi Ружинський та яка в нього сила, вислав у цей бiк передню сторожу, яка необачно наскочила на Ружинського i вiн її розбив на порох. Того налякався Сасько, i вiй уступив пiд Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча вiйська. Вiн, осмiлений такою легкою побiдою, пiдступив до нас пiд Бiлу Церкву. За ним пiшов Жолкевський з своїм вiйськом. Наш полковник Шавула виступив проти нього, бо ми довiдалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сiм тисяч. Як бачите, як ми могли тодi Ружинського роздавити. Та йому на час наспiв з помiччю Жолкевський. Ружинський напав на табiр нагло. Ми збентежились. Настало замiшання, бо нiхто такої смiливостi не сподiвався. Наш табiр розiрвали, i ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулi вiйсько впорядкувати, i тодi ми Ружинського вiдбили. Наспiв зi своїми i Наливайко, i тодi ми Ружинського так спражили, що ледве втiк. Ружинський з останками замкнувся в Бiлоцеркiвськiм замку. Та тепер наспiв Жолкевський. Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на Трипiлля, Жолкевський пустився за нами. Нас було бiльше шести тисяч. Господь нас вiдступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед на половину меншим вiйськом Жолкевського. Ми отаборилися п'ятьма рядами возiв. Усi ми були пiшi. До того ще Жолкевський не був тут з усiєю своєю силою, бо вiн вирвався наперед, а решта тiльки наступала за ним. Та мимо того вiн вдарив на нас на урочищi Гострому Каменi. Та не вдалося йому розiрвати табору. Ми гарно вiдбивалися. Тодi сталося нещастя. Шавулi гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи не було тодi при нас, бо вiн з рештою нашого вiйська стояв пiд Києвом. На мiсце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхiв, що Жолкевський не важився нас бiльше зачiпати, вернувся в Бiлу Церкву i вижидав пiдмоги. Ми пiшли далi. Пiд Києвом ми злучилися з Лободою. У його таборi було багато збiгцiв, жiнок та дiтей, що втiкали перед ляхами. То було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годi їх було лишити на поталу вороговi. Ми пiшли пiд Переяслав, гадаючи, що в степ не поважаться пани за нами йти.

Тепер пани взялися до давнього способу роз'єднати нас. Жолкевський написав до запорожцiв, обiцяючи нам цiлу торбу ласк, як лише покинемо гiльтаїв, себто наливайкiвцiв. Та ми його пiсланцiв ув'язнили i закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далi робити. Нам лишилося або пiти у московську землю, або получитися з ханом i татарами, або оборонятися до останку, а були i такi, що радi були здатися на ласку панiв. Щоби забезпечитися вiд Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Днiпро. Однi човни попалили, а другi поховали по комишах на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зiбрався з козацтвом, у Каневi нам на пiдмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, мiщани зрадили йому, де човни похованi. За те хотiли ми киян покарати. Зiбравши сотню чайок, рушили козаки пiд проводом Пiдвисоцького горi Днiпром. Та Жолкевський уже стояв на березi i привiтав їх гарматою. Похiд не вдався. Пiдвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Днiпро, i це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемiрюватися з панами. I знаєте, чого Жолкевський вiд нас вимагав? Видати йому Наливайка i iнших старших, видати цiсарськi хоругви i гармати. Дрiбничка, правда?

- Якi то цiсарськi хоругви?

- А, то ви того не знаєте? Як хотiли усi володарi християнського свiту зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар прислав на Запорожжя свого посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у дари хоругви, клейноди i вiсiм тисяч червiнцями. Отож тi хоругви були панам солею в оцi, i вони наважились їх вiдiбрати.

Видавати свого товариша вороговi на смерть мученицьку - то був би страшний грiх, i Лобода це вiдкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли вiд панiв, i нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були самi жiнки i дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу. Ми пiшли аж пiд Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат i багато усяких припасiв. Як ми подалися далi, то Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами. Йому прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила, як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дiстатися в степ, а тодi ми врятувалися. Вiдгадав нашi думки Жолкевський. Вiн розпочав з нами мировi переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав вiйсько повище Лубнiв, що перейшло Сулу i заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, дiти, що ляховi не можна нiколи вiрити, вiн тебе цiлує, а нiж за пазухою держить. Ми стали табором над рiкою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох бокiв, годi нам було з отабореного мiсця рушатися. Ми окопалися з трьох бокiв i стали до оборони. Ляхи окружили нас i зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох бокiв вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шiсть тисяч вiйська, i доброго, i менше вдатного, а друге - стiльки жiнок i дiтей. У нас було багато коней i скоту, яких не було де пасти, i все то гинуло. Настала страшна спека i сморiд вiд падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стрiляли у табiр з гармати i багато люду нiвечили. А Жолкевський не переставав вести переговорiв з нами. Iз-за того наливайкiвцi стали пiдозрювати нас у зрадi. Повстали в таборi колотнечi, аж на однiй радi Лободу вбито. Зробили це тi злодiї-наливайкiвцi.