Сагайдачний - Андрiй Чайковський

За той час щодня розсилали з Сiчi в сторону татарщини роз'їзди. Вони мали, помiтивши татар, оскiльки-мога не показуватись i в сутички не заходити. Цiла штука була з тому, щоб орда не змiркувала, що козаки про все знають.

На Сiчi усе було готове до походу. В Сiчi мав остатися кошовий з старими дiдами i молодиками.

Третього дня великоднiх свят причвалав посильний козак од одної стежi з вiсткою, що орда рушила з Перекопу i прямує до Днiпра.

Вранцi засурмили сурми. Кожний поспiшав на своє мiсце. Насамперед вийшов Чепiль з своєю армiєю двох тисяч козакiв. Вона мусила поспiшати, щоб випередити татар i засiсти на своєму мiсцi над Iнгулом.

За два днi опiсля вийшов Жук зi своїми. При ньому були обидва кульчичане, Петро i Марко.

Вали Сiчi вкрилися тим козацтвом, що осталося. I прощаючи своїх, вигукували та вимахували шапками.

Не одному защемiло серце на спогад, що, може, не доведеться сюди вернути. Кошовий благословив їх на щасливу дорогу.

Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока капнула на сивий вус. Не диво: виправляв своїх рiдних в непевну дорогу. Тепер у отамана Жука була одна жура на думцi: як би воно було, коли б орда розгадалася i пiшла iншою переправою? Тодi треба би їх заходити не знати звiдки, треба би повiдомити Чепеля, а заки вiн з своїм тяжким табором i пiхотинцями зможе заступити ордi дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися по Українi меншими загонами.

Жук був з тої причини дуже схвильований i цiлу дорогу нiчого не говорив.

Його вiйсько йшло правим берегом Днiпра. Рiчкою послав вiн кiлька байдакiв, обшитих комишем так, що здалека нiхто їх не мiг помiтити.

Вони мали держатися правого берега i зорити за татарвою, а коли змiркують напрям, в якому пiде орда, мали про це отамана повiдомити, поховати судна пiд берегом i вертати. Жук перейшов Бургунку i став обозом, ждучи на вiстi. Ждав три днi, поки принесли вiстку, що справдi орда йде цим шляхом, як було зразу намiчено.

- Слава господовi небесному! - Жук зняв шапку i перехрестився. - Зачинається добре, а тепер, хлоп'ята, до працi. Сотник Галан i сотник Чепiга з своїми сотнями пiдуть до лiсу по обох боках шляху i пороблять засiки. Могильники (сапери) загатять обi рiчки при Днiпрi, щоб багато води зiбралося по самi береги. Як сюди орда зайде, а ми на них наскочимо, щоб не порозбiгалися на боки. Ми зачнемо бити гарматою, аж тодi як татари перейдуть на цей бiк.

- А коли б вони не туди пiшли, - завважив Сагайдачний, - то що ми зробимо?

- Еге! Дивись, якраз проти нашого мiсця лежить на Днiпрi бiльший острiвець. Це мiсце добре для переправи, на острiвцi можна вiдпочити. Я певний того, що пiдуть туди. Тепер, хлопцi, нашi вози i гармату пообчiпляти лозиною i галуззям так, щоб нiхто не змiркував, що воно є. Хай татари думають, що це кущi. Ждати тут, поки я не вернуся. Ходи, Сагайдачний, зi мною.

Над самим берегом Днiпра стояв великий галузистий дуб. Туди обидва попрямували i повилазили на нього високо. Звiдсiля було видно далеко на другий бiк Днiпра. Далеко на обрiї зачорнiла велика плахта. Вона посувалась до рiчки.

- Бачиш? Гостi йдуть, - каже Жук до Петра, - буде кого бити.

- Така сила, що самою вагою може нас роздавити.

- Певно, коли б дiстатися їй пiд ноги. Та ми того не зробимо.

Жук був веселий i радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе нiяково. У нього билось серце сильнiше. От перший раз побачив таку велику ворожу силу. Чим воно скiнчиться? Та на Сiчi мав Жук славу небуденного ватажка, йому можна повiрити. Якщо йому кошовий таке дiло поручив i наставив його наказним, то не на те, щоб козацтво знiвечити.

Орда щораз наближалася. Тепер можна було пiзнати обриси коней i їздцiв.

- Скiльки їх може бути?

- На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли не бiльше. Буде з нас. Тепер я вертаю, а ти останься тут i зори за ними далi. Як орда стане над берегом, ти злазь непомiтно i бiжи до мене. Лише не показуйся, хоч би прийшлось i по землi повзнути.

Жук зсунувся з дуба i пiшов до своїх. Петро зорив далi за ордою, котра щораз ближче пiдходила до Днiпра.

"Безпечнi вражi сини, навiть роз'їздiв не висилають, а галайкають, мов пси до повного мiсяця", - думав собi Петро.

Та воно так не було. В цю хвилю кiлька татарських чет вiдлучилося вiд гурту i почвалувало до рiчки. Зупинившися над берегом, вони позлазили з коней i стали роздягатися. Петро цiкавий був бачити, як вони через воду переправляться будуть. Було їх тут бiльше двох сотень. Кожний в'язав свою одежу i зброю в узлик, котрий прив'язував собi на головi. Вiдтак, держачись гриви коня, влазив у воду. За хвилю видно було лише кiнськi голови, що пригали в водi, i татарськi голови з клунками. Плили прямо до острiвця. "Я тут задовго сиджу", - думав Петро i миттю зсунувся з дуба. Нiхто його через берег не побачив. Вiн побiг до своїх.

- Що нового?

- Пане отамане, передня сторожа вже на острiвцi спочиває. Буде їх зо двi сотнi. Орда в тiй хвилi вже, певно, над берегом.

- Добре, гаразд,-говорив Жук, затираючи руки. - Здається, що в рiчках вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопцi, сидiть за возами i гарматами i не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди i назад. Вони, як завернуть, будуть себе вважати цiлком безпечними. За ними пiде уся орда. Нiхто не смiє стрiляти, поки я не дам знаку i стрiлю перший.

В цю хвилю стали показуватися з-пiд берега голови коней i людей. Вони виходили на берег. Тут вони поодягалися, посiдали на коней i рушили широкою лавою, розглядаючись на всi боки. Але не помiтили нiкого.

Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарськi орди переїхали спокiйно аж по кiнець обох лiсiв i звiдтам звернули до Днiпра. Тепер розмовляли мiж собою голосно, нiчого не прочуваючи. Як стали над берегом, пустили зараз пасти коней та стали галакати через рiку до тамтих.

Iз-за рiки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цiлої татарської армiї. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, i нiхто бiльше на цiм березi i не показувався. Вже i вечорiти стало, а галас не вгавав, i нiкого не було видно.

- Що воно, до бiса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, пiдiйди до берега i роздивись.

Петро пiдкрався до берега та йому аж в очах замерехтiло. На тiм боцi Днiпра горiли великi огнi, а помiж ними сновигали, мов у муравельнику, чорнi татарськi постатi. За хвилю загорiли огнi i на цiм боцi Днiпра.

"До бiса! I цi безпечнi. Коли б так уночi до них добратися, то нi один не вийшов би живий", - думав Петро, вертаючись до своїх.

- Ти менi нiчого й не кажи, бо я вже знаю, - каже Жук до Петра. - Татари там, де стали, там i ночувати будуть.

- Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дiбратися до їх та зробити їм криваву купiль.

- Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу i тамтi, дiзнавшися, що ми тут є, пiшли би на iнший шлях. Ми не йшли сюди, щоб цих обiрванцiв перерiзати, а на те, щоби цiлу орду знiвечити. Ночують вони, то й ми переночуємо, хiба що огнiв розводити не будемо.

- А щоб їм всячина! - нарiкали козаки. - Треба буде уночi мерзнути.

- Завтра буде гаряче, аж попрiємо.

Жук приказав вiдвести коней у лiс, щоб не зрадились чим.

Як лише на свiт заноситися стало, на тiм боцi Днiпра настав великий рух. Орда ладилася до переправи. Над рiчкою залiг такий густий туман, мов хмара. Козаки привели коней i позапрягали у вози та гармати.

Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бiк рiчки. Повдягались i посiдали на коней. Опiсля рушили в порядку помiж лiси.

Iз-над рiчки насунула i сюди густа мряка i заступила свiт божий. Тут лиш тiльки видно, що вiд берега щось клубилось в густiм туманi i розходився гамiр.

"От коли б так вiтрець подув, - думав собi Жук, - та годi на це довго ждати. Благослови, Боже, на велике дiло, та поможи християнському мировi побiдити".

Жук узяв вiд гармаша льонт i пiдпалив першу гармату. Залунав стрiл i вiдбився могутнiм гомоном по лiсi.

- Ану же, хлопцi, одна за другою, а потiм чергою.

Настав страшний рев вiсьмох гармат, котрi були з Жуком. На той гук почулись густi рушничнi стрiли по обох боках шляху i лiсу.

Мiж ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а через мряку не бачили, звiдкiля на них напасть iде.

Жук розпочав стрiльню тодi, як послiднi татарськi чети на цей берег рiки виходили.

Татари роздiлилися на два фронти по обох краях шляху i стали вiдстрiлюватися. Цiлi хмари стрiл випустили на обидва лiси, та тим вони козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повiяв вiтер вiд лиману i розiгнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засiдку, їх взяла розпука. До Днiпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з гарматою.

Одна частина пiшла перебоєм вперед. Тi, що позаду, кинулись на Жука, на його табiр. Жук став уступати поза лiс, вiдстрiлюючися.

Татари загадали обiйти другим боком поза лiс, та тут натрапили на рiчку, повну води по самi береги. За табором, що вступився за лiс, вони не йшли, побоюючись нової засiдки. Вони почвалували шляхом помiж лiсами наперед.

Вiдразу замовкли гармати, лише рушничнi стрiли з лiсiв заєдно тарахкотiли.

- Дотепер все пiшло добре, - каже Жук. - Тепер, хлопцi, поспiшаймо поза лiс щосили, може, ще їх перебiжимо. На конi!