Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.

- Я роз'їзд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе, i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно пiслав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного ватажка.

На те обiзвався козак, що з Петром ходив:

- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.

- Може, й так, але пропав сам, та й годi.

Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став їх пiдмовляти до поспiху.

- Братики мої, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще виручимо.

- Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспiху користi не буде.

Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'їзди згуртувались i поїхали. З одним поїхав i Марко.

Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.

Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла чоловiча постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:

- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет, твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.

Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет шептав далi:

- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе аллах береже!

- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю, я сам без них не рушуся.

Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:

- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би менi бiльше додому i не побачити мого улуса i моїх дiток.

Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У декого був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:

- Веди нас до коней.

Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.

Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартовi татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землi.

Петро каже до товаришiв:

- Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i задушити руками, щоб жоден не крикнув.

Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.

Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв виїхала непомiтно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бiк, нiхто не знав. Нiч була темна, нi одної зорi. Петро питає Ахмета:

- З котрого боку Днiпро?

- Ось з цього.

- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. - Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий, якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмiє вiддячитись.

Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втiкали щосили. До того ще їх мучив голод i спрага, бо вже стiльки часу не подав їм нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тiльки швидка втеча.

- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.

Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.

- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.

- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, - говорили другi, - бо голодом заморимось.

Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побоєвищi шукати за тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:

- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.

Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищi, перешукуючи трупiв за їжею i добичею.

- А ви, диявольськi сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? - Петро ганявся по побоєвищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i кинулись на Петра.

- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?

Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував києм по руцi, що аж шабля йому з руки випала.

- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти шаблю пiдносиш?

Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:

- Ось тобi бунт, гiльтаю!

Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi гонив перед себе гурток як так узброєних козакiв, мов череду баранiв.

- На конi!

Всi мовчки повсiдались.

- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!

Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.

- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.

- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.

Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньої чети i до Петра:

- Проти нас йде якась чета.

Тодi Петро виїхав перед сотню i скомандував:

- В лаву! Ти вертай до своїх. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.

Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали шапки вгору i вигукували:

- То нашi, нуте тепер скоком!

То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'їзди. Коли зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збирається на Україну.

Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.

Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'їздiв була така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.

Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то її не спинить пiти на Україну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею стрiнутися.

Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.

Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.

- Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за всяку цiну дорогу заступити.

Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.

Жук їхав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.

По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. Їхали цiлу нiч. Над раном стрiнулися з першим татарським загоном.

Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головної орди i тут звiстила, що вiд пiвночi стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.

- Маємо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а вiн їм вже всипле бобу та гороху.

Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути назад, звiдки прийшла.

Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.

- Чуєте? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.