Категории
Самые читаемые
PochitayKnigi » Проза » Классическая проза » Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Читать онлайн Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 40 41 42 43 44 45 46 47 48 ... 112
Перейти на страницу:

Одна частина пiшла перебоєм вперед. Тi, що позаду, кинулись на Жука, на його табiр. Жук став уступати поза лiс, вiдстрiлюючися.

Татари загадали обiйти другим боком поза лiс, та тут натрапили на рiчку, повну води по самi береги. За табором, що вступився за лiс, вони не йшли, побоюючись нової засiдки. Вони почвалували шляхом помiж лiсами наперед.

Вiдразу замовкли гармати, лише рушничнi стрiли з лiсiв заєдно тарахкотiли.

- Дотепер все пiшло добре, - каже Жук. - Тепер, хлопцi, поспiшаймо поза лiс щосили, може, ще їх перебiжимо. На конi!

- Не знать, що сталося з нашими у лiсi? - каже Сагайдачний.

- Не турбуйся, вони вже знають, що їм робити. Козак в лiсi безпечний, як у себе в хатi.

Жук погнав з кiннотою поза лiс та прийшов запiзно. Вже послiднi татарськi чети виїздили з-помiж лiсiв. Зачiпати не було безпечно, бо коли би i другi, що вийшли першi на них, обернулися, то, певно, не встояли б. Гармати йшли позаду, поволi, i не зараз наспiють. За лiсом татари згуртувались i подались на Iнгулець. Тепер стали козаки виходити з обох лiсiв гуртками. Вони вели з собою пов'язаних кiлькох татар i багато пiйманих коней.

- Добре ми дотепер справились, - каже Жук, - тепер поховаємо полеглих товаришiв, ранених вiдiшлемо на Сiч i пiдемо услiд за ордою. Забагато їх вирвалось з нашої петлi. Ми подiлимось на гуртки по двiстi-триста людей. Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба допустити до того, щоб цiла татарська навала напала на Чепеля, то може його роздавити. Трошки ми припочинемо, а опiсля - в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю i рушай у божий час та покажи, чого тебе старий Чуб навчив. Усi гуртки зiйдуться над Iнгульцем.

Вiдпочивши, рушили далi по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули до Жука роз'їзнi з вiсткою, що орда перейшла Iнгулець i розтаборилась по тiм боцi. Жодна з висланих ватаг, як опiсля показалося, не вспiла догнати орди.

Вже стемнiло, як козаки опинились над Iнгульцем. З того боку рiки горiли густо татарськi огнi в таборi.

- Засвiтили нам добряги, i тепер певно не заблудимо, - говорили козаки, - якi вони безпечнi.

Тепер Жук роздiлив своє вiйсько на три частi. Одна мала остатися при ньому тут, де тепер стояла. Друга i третя мали об'їхати колесом татарський табiр, перейти Iнгулець i на даний знак ракетою бiля Жука мали з двох бокiв напасти на татарський табiр i вертатися на цей бiк рiки. Мали вийти зараз по пiвночi, а до того часу спочивати.

Жук не спав нi трохи. Зараз по пiвночi роз'їхались. Жук пiдступив потихеньку над сам берег рiки i тут спрямував свої гармати на берег.

Виждали тут часок, поки висланi частини перейдуть рiчку. Тодi стали стрiляти з гармати прямо на татарський обоз.

Кулi падали в саму середину i робили великi спустошення. Тепер замовкла гармата, а у воздух стрiлила огненна ракета.

На той знак почувся могутнiй бойовий козацький клич. З обох бокiв наскочили козаки на татарський табiр, i почалася страшна рукопашня.

Татари стямились i стали вiдбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у воздух. Зразу блиснув огник, посипались iскорки, поки не стрiлила вгору огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати. Козаки завернули до рiчки i стали переправлятися. Татари пустилися за ними, та Жук зачав знову стрiляти з гармат.

Татари зупинились в погонi, а до козацького обозу стали з'їздитися козаки з обох бокiв. Показалося, що цiєї ночi багато козакiв у рукопашному бою полягло.

Тут вiдпочивали до рана. В татарському обозi усе затихло, та коли розвиднiлось, татар вже на давньому мiсцi не було. Тепер можна було бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.

Землю залягав туман, i не знати було, в котру сторону пiшли татари. Треба було йти за слiдом.

- Здається, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi кiнець. Орда, либонь, пропала, що й чорт її не вiднайде.

Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:

- Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.

Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.

Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки побачили перед собою цiлу ватагу татар.

Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили їх з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.

- Нiхто не смiє втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.

Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усiх до одного вибили.

- Цим разом чорт не вспiв їм помогти.

- Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.

- Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiтає. Вони, щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i тут роздiляються на чотири гуртки. Кожний має їхати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого не розбереш. Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд другої купи. Тi, що на нас наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться. Та нема чого нам довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.

Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами. Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.

- Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна сила. Це перехрестя показує, що одна частина пiшла туди, де ми її стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми певно знайдемо. Оцей шлях показує на Днiпро. Що воно може бути? Хiба ж та часть орди загадала вертатися у Крим?

- Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за цим слiдом, - каже Жук до Петра. - Не дай заскочитися; як їх буде бiльша сила, то не зачiпай, аж на переправi, там, може, їх переможеш.

Петро зiбрав своїх людей i пiшов за слiдом. Йому хотiлось справитися так, щоб Чубової редути не засоромити.

Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу татар,

- Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн розпустив свою ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась нагода перший раз показати себе.

Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що їх окружили, обернулися на них.

- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле їм пiдмогу.

- До купи, товаришi, не розбiгатися!

Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй лавi. Вiн не тратив надiї, що переб'ється. Аж ось задуркотiв у повiтрi аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi робиться.

Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали сирiвцями руки. їх посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з коней i, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.

- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.

Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука i розповiли, що сталося.

- То все так буває, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. - Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.

Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одної зiрки. Петро лежав горiлиць i думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товаришi перешiптувалися мiж собою. Їм всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.

Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.

- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?

- Говори, Климе, хай твоє не гине, - говорив йому старий козак. - Те саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долi було написано, а долi конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.

Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало. Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.

- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.

- Я роз'їзд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе, i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно пiслав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного ватажка.

1 ... 40 41 42 43 44 45 46 47 48 ... 112
Перейти на страницу:
Тут вы можете бесплатно читать книгу Сагайдачний - Андрiй Чайковський.
Комментарии